Читати книгу - "Тиха радість, Галина Левтер"

— Котіться лісом!

— Якраз тим і займаємося! 

Хлопці заспівали улюблену пісеньку про солод і голод, обминаючи дівчат. 

— Щось в лісі здохло!  Швидко відчепилися.

— Буває.

Тоді давай старим маршрутом йти, бо ж і так часто через  цих поганців у свинячий голос приганяємо до школи.

— Ок. 

 Через двадцять хвилин дівчата, відхекуючись, втиснулися разом з Артемом Герасимовим крізь  дірку в шкільному паркані. Підбігаючи до входу в будівлю, вони аж завмерли.  На сходах, наче в кіно, Давидова смачно виціловувала Бернштейна.

— Господи! — Наташка ахнула. – Що це за  маячня!

— Ал!  Так нечесно! — закричала Ліна  хлопцю.

 Ноги розвернулися аби бігти від неприємного видовища чимподалі. Дорогу перегородили Сип, Гєра, Морозов і Фрол. Обернутися не було сили. Йти напролом — теж. 

— Щось не так, Святошо? — лукаво мовив Альоша Фролов.

— Її звати Ліна. — сміючись, викрикнув Сип.

Ал, який встиг відкрутитися від Аріни, летів до Святоші. В той момент хлопці розступилися і Ліна побігла геть від школи. Ала вони не пропустили. Наташку — теж.

— Підставу зробили? — гнів бухнув з Бернштейнових очей.

— Ні, коханий! — засміялась позаду Аріна, поклавши руку на його плече.— Це просто прощальний поцілунок. Вона ж так не вміє, правда?

Аріна зняла руку, дістала  із сумочки серветку й витерла губи.

— Це було огидно, Александр Фредерік Бернштейн. — вона кинула серветку в лице Берні.

Ал хотів схопити їх за тонку шию. Стримався. Відійшов. В декілька прийомів положив на землю своїх друзів. 

— Ти — справжнісінький телепень! А я тобі повірила! — фиркнула зневажливо Наташа. 

— Все не так. Вона сама повисла на мені. Не цілував я її!

— Якби не хотілося, не дав би себе вицмокувати!

Аріна голосно засміялася. Сипова ідея з поцілунком на очах Святоші спрацювала на ура! Ліна Дарченко страждає. Суперниця втратила довіру до Ала, отже не підпустить захисника. А беззахисну дівчину буде легше прибрати.  Її ідеальна помста лише розпочиналася.

Ліна ж  зупинилася біля шкільних  воріт. І чого вона побігла? Сталися очевидні речі. Александр Бернштейн цілувався із дівчиною зі свого кола. Як вона і казала Наташці: роздумає, роздивиться і просто покине морочитися зі Святошею. Можливо хотів їй про це сказати вчора, а потім вирішив, що вона недостойна такої уваги?

Тоді навіщо був концерт в школі з піснями про повагу і хто до кого рівняється? Нащо приходив до її воріт? Чого взагалі цілував її у маківку й тулив до себе? 

Цікаво, прийде розказувати який він білий і пушистий? 

Дівчина перевела подих. 

— Дякую, Боже, що розкрив мені очі. Дякую, що зберіг. Все повертається на свої місця. Я теж іду на своє місце. В школу. Нічого страшного не відбулося. Просто є новий привід посміятися. — сказала тихо.

Ліна розвернулася і попрямувала до входу. Уроки не відміняють у зв'язку з особистими  обставинами у когось з учнів. Назустріч їй йшов Берні. Вона опустила голову.  Не хотіла дивитися на нього, а ще більше  слухати хлопчачі пояснення.

Ал тільки намірився щось сказати, як голос позаду Ліни гримнув на нього:

— Бернштейн! Куди  зібрався?  Марш в школу! Дзвінка не чув?

Матвійка вирішила взятися за нахабного парубка і його дружків. То влаштовують  латиноамериканські пристрасті, то дружно, в дусі радянського колективізму запорюють контрольну роботу.

— Дарченко! Теж добра шкварка! Що за моду взяла, приходити і йти зі школи, коли заманеться! Марш на історію! Олімпіаду завалити хочеш?

— Вибачте! — Ліна побігла до класу.

Юліанна Матвіївна порівнялася з Бернштейном.

— Александре!

Він не реагував.

— Ал! На мене дивись!

Він підвів голову, глянув на вчительку. Вона помітила, як із  його щік на шию скотилося дві сльозини…