Читати книгу - "Вода і камінь. Книга 3. Мірабель, with love anellaya "

-Згодна.- Господарка навіть не стала торгуватися у відповідь.- Тисячу душ кожному. Але ніхто з них не має вижити.

-А це залежить лише від них.- Сказав Кін.- Ми зі свого боку зробимо все можливе.

-А що нам робити зі Священною Водою у Колбі?- Наостанок поцікавилася Нана.

-Що заманеться. Мені вона не потрібна. Лише приведіть трьох елемстоунців в Потойбіччя. З четвертим ви навряд чи впораєтесь, однак змусити хвилюватися за кохану і оплакувати її втрату  – для нього найбільша кара. З рештою я сама розберуся. Особливо кортить ближче познайомитися з тою, яка зуміла перенести їх сюди.

-Прийято, буде виконано.- Промовив Рен. 

   Прокляті вклонилися Смерті і покинули Потойбіччя. Їм ще не доводилося влаштовувати гру з тими, хто ні в чому не винен, однак через капризи їх володарки, вони мали це зробити. Скажу чесно, вони були розгублені. До того ж, вони мали посилити правила гри за складністю, аби ніхто не зміг з нею впоратися. І це наводило на них ще більший жах. Але, як я згадувала раніше, слово Смерті для них було законом. Однак, схоже, потрапивши у Елемстоун, вони не втрималися перед справжніми злочинцями світу. Не дарма тіло Касаліна впало одразу перед Мірабель. Що насправді сталося між Проклятими та королем Танкервілю тої ночі? Цікаво, що ж чекало тоді Розаліну? Обіцяю, я все розповім.

                                      ***

   Вієро і Лелейн з нажаханими очима зиркали на чотирьох незнайомців, що вже розмовляли з Мірабель і Ніко. Вони думали, що їх знайшли посіпаки Розаліни і Касаліна, однак незнайомці не виглядали як Ліафари і, взагалі, як мешканці Елемстоуна. 

-Як гадаєш, в нас дуже великі проблеми?- Прошепотів Вієро, не зводячи з Проклятих погляду, сповненого невимовного страху.

-Якщо далі так стоятимемо, ніколи не дізнаємося.- Лелейн злякано зітхнула і попрямувала до них, сподіваючись, що все минеться.

   Вієро пішов за нею, тримаючи у повній готовності свій дар. Але чим краще він бачив незнайомців, тим більше розумів, що справа тут зовсім не в королеві Коронарних Лісів, а у їх витівці з фальшивою смертю. На мить йому полегшало, однак це була лише мить.

-Що тут відбувається?- Заговорила Лелейн, побачивши поблякле обличчя Мірабель, яка ледве трималася на ногах. 

-Якраз вас і не вистачало, аби ми змогли розказати хто ми і що від вас хочемо.- Промовив Рен, уважно оглядаючи Лелейн.

   Вієро підійшов ближче до Ніко і Мірабель, однак його увагу привернуло мертве тіло, що безпомічно лежало на траві і дуже знайомий колір волосся. А Вієро знав лише одну людину з таким кольором. 

-Кас…- Прошепотів він, сподіваючись, що це йому лише здається.- Хто це?- Він розгублено глипнув на Мірабель.- Хто там лежить, Бель?

-Мені шкода.- Бель зробила до нього декілька кроків.- Я не… Я не знаю хто вони і навіщо так з ним вчинили.- Вона міцно обійняла його, а очі з кожною секундою ставали мокрими і червоніли.

-Чому?- Тихо говорив Вієро, досі не в змозі усвідомити те, що його брат мертвий. Ноги приросли до землі і заборонили наближатися до мертвого Касаліна.- Чому він?

-Я не знаю.- Мірабель тримала його за руку, стискаючи до болісної пульсації.- Але… Я з тобою. Ми впораємося з усім.

   Вієро чув лише власні схлипи та тяжкі вдихи. Він буквально змусив себе повільно опуститися до Касаліна та вдивився у його закривавлене обличчя. Йому перехопило подих від побаченого. Яким би жахливим не був Касалін, Вієро любив його. Він був готовий пробачити йому все. Навіть те, що він оголосив полювання на його голову. Це стало для нього болючим ударом, синець від якого залишився назавжди. Смерть брата була надто несподіваною і Вієро не міг навіть уявити, що таке можливо. Це не утромбовувалося в його свідомості, лишалося несправжнім, жартом хворої долі.

   Лелейн допомогла йому піднятися, відводячи подалі від тіла його брата.

-Хто ви такі?- Повним жалю і розчарування голосом запитав Вієро.- Чому ви зробили таке з ним?

-І чому ви збираєтеся зробити те ж саме з моєю сестрою?- Промовила Мірабель, дивлячись у порожні очі.

-Що?- Шок був настільки великим, що Вієро не повірив власним вухам.- Вони хочуть і її вбити?

-Мене теж це цікавить.- Бель підійшла ближче до Проклятих.- Можливо, ви поясните що це все значить і навіщо ви забрали Священну Воду у Колбі?

-Святі…- Після останніх слів Мірабель, Вієро ледве не впав.

-Скоріше, Прокляті.- Заговорив Рен, усміхнувшись від жалюгідного вигляду Ельфа.- Вірні слуги Смерті і ті, хто карають за неї.

-І ви тут, щоб помститися за кота?- Ніко посміхнувся, кинувши на них жалісний погляд, такий, що випромінював небезпеку.- Якщо так, це навіть звучить смішно. До того ж, ми забрали те, що належить і завжди належало Елемстоуну. Не більше, не менше.

-Ми це чудово знаємо.- Мовила Нана.- Однак… Такий наказ Смерті. 

-Гаразд.- Відповів Ніко.- Ви збираєтеся нас вбити? 

-Тебе навряд чи.- Сказала Ши. Вона повільно обійшла Святого.- Ми знаємо хто ти насправді, ми бачимо тебе повністю, друже. Ти можеш ховатися під шатами, та всередині ти у рази гірший навіть за Смерть. А от їх так, уб’ємо. Краще одразу сказати вам правду.

-Тоді, навіщо вам елемент?- Мірабель не зводила очей зі Священної Води у Колбі, за яку їм довелося чимало постраждати.

-Ця водичка?- Кін засміявся, дивлячись на елемент, що тримав у руках.- І гадки не маю навіщо вона нам. Але для вас вона важлива, тому поки побуде у нас.

-Поки?- Лелейн вигнула брову.

-Якщо добре себе поводитимете, залишимо її тут.- Відповів Кін.- Ми ж не монсти, все ж. 

-А до чого тут Розаліна?- Не міг зрозуміти Вієро, який печально дивився на свого брата. Постійно, невпинно, немов сподівався, що він от-от прокинеться.- Її з нами і близько не було у Потойбіччі. 

-Вона зовсім ні до чого в даній ситуації.- Запевнила його Нана.- Просто нам подобається знущатися над поганими людьми зі скаліченими світлими серцями. Зазвичай, ми не зв’язуємося з елемстоунцями, але такий шанс пропускати не збираємося.