Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

Вони дійшли до камери найманця, якої той, занурений у власні думки, навіть не помітив. Побачивши знайомі двері з засувом, він весь зіщулився.

– Вважай цю кімнату своєю, – сказав Андреае, – кімнатою. – Оскільки ти вже більш-менш розумієш, що тут відбувається, то немає потреби тебе більше ув'язнювати. Сподіваюся, ти зрозумів, що будь-яка спроба втечі з князівства буде марною тратою твого і мого часу. Я прошу вас поки що не залишати територію університету. В його межах роби, що вважаєш за потрібне.

– Це ж як? Чого ти, власне, хочеш від мене?

– Усьому свій час, – сентиментально пробурмотів професор, розвернувся і пішов геть.

□□□

Шенкові знадобилося всього кілька годин, щоб оглянути всю територію університету. В принципі, там не було нічого цікавого. Він швидко знайшов кухню, де його пристойно нагодували, і лазню, де зміг переодягнутися з уже смердючого лахміття в сорочку з цупкого льону та комплект вузького крою з чорної вовни. Ніхто не створив йому жодних труднощів у цьому процесі – він отримав те, що йому було потрібно, ніби це було само собою зрозуміло. Хтось навіть назвав його "гостем", що розсмішило його, але він промовчав.

Кілька разів розенкрейцери, що стояли на варті, не пускали його всередину, але щоразу люб'язно пояснювали йому, що знаходиться за дверима, через які він намагався пройти. Якщо вони не брехали, він не мав доступу до бібліотеки, особистих покоїв Андреае, каплиці, яка була замкнена, а також до арсеналу і стаєнь. Його спроба покинути академію через головну браму і бічні входи, які він, очевидно, робив, закінчилася аналогічно. Щоразу його хтось зупиняв і м'яко, але твердо нагадував, що він не повинен залишати територію університету, і пропонував допомогти йому дістатися до якогось іншого місця – найчастіше пропонували кухню, ніби припускаючи, що найманець буде постійно голодним.

Під час цих блукань Шенк зробив кілька відкриттів. Він знайшов більше класних кімнат, у кожній з яких проходили заняття. За його оцінками, кількість хлопців, які в них навчалися, перевищувала сотню, що шокувало його навіть більше, ніж сам факт навчання. Він також пройшов повз щось схоже на казарму – переобладнані колишні університетські аудиторії з рядами вкритих соломою лав – але не знайшов там нікого. У всій будівлі було напрочуд мало людей, зважаючи на її розміри. Коли він запитав про це розенкрейцера, який проходив повз, той відповів, що вдень більшість братства роз'їжджається по своїх справах, а багато хто з його членів взагалі не відвідує університет, оскільки проживає в іншому місці. Оцінити чисельність цієї химерної організації було складно – виходячи з кількості ліжок, Шенк припустив, що братів було близько сотні, але якби баз було більше, то з таким же успіхом можна було б нарахувати і тисячу.

Зрештою, розчарований, він сів на ту саму лавку, де раніше обговорював це питання з Андреае, якого, як він встиг зрозуміти, всі тут називали "Першим Посланим" або просто "Першим", можливо, "Професором". "Посланими" взагалі були, якщо він правильно зрозумів, усі члени братства. Однак він не міг збагнути, як тут працювала владна структура; мабуть, існувала якась ієрархія, але, крім того випадку, коли було наказано ув'язнити його, він не міг знайти жодних доказів цього. Він не знав, що робити. Теоретично, маючи більше свободи, він міг би спробувати втекти, хоча б через якесь вікно – з рукою на перев'язі це було б важко, але все ж можливо – але він не бачив у цьому сенсу. Шенк не знав, як перетнути бар'єр, тому не міг повернутися до Вільгельма. Він не бачив Сойки з моменту його втечі і не мав жодного уявлення, де його приятель і що він робить – можливо, його спіймали і він мертвий. Натомість він знав, що князівство, тобто територія всередині Ковпака, достатньо велике, щоб шукати його самотужки, як голку в копиці сіна, і водночас достатньо мале, щоб за кілька днів його схопили, оголосивши облавне полювання на людину.

Чи то він був у тупику. Найманець не знав, що робить у Вюрцбурзі, і не міг звідси втекти. Єдине, на що він міг сподіватися, що Вільгельм або Міліус якось дізнаються про те, що сталося, і запропонують розенкрейцерам якийсь обмін полоненими або викуп, але це теж було нездійсненною мрією. По-перше, він не представляв такої вже великої цінності. По-друге, який там викуп, якщо ніхто ззовні не знає, що тут відбувається, а тому встановити дипломатичні відносини з Князівством Трояндового Хреста скоріше неможливо. Що це взагалі за назва така – "Князівство Трояндового Хреста"! Що вони мають на увазі під Трояндовим Хрестом?

Заглиблений у свої роздуми, він ледь помітив чоловіка, що проходив повз стіну університету. Лише через деякий час він упізнав у ньому Клауса. Найманець гукнув його, але той не озирнувся, лише прискорив крок. Шенк, забувши, що поранений, схопився на ноги, зашипів від болю і кинувся за своїм викрадачем. Він наздогнав його лише на півдорозі через квадратне подвір'я.

– Агов! Чому ти не зупиняєшся, коли я тебе кличу, – роздратовано прошипів він йому вслід.

Клаус зупинився і повільно обернувся, ніби вагаючись.

– Привіт, – тихо промовив він. – Андреае випустив тебе з в'язниці?

– До якої ти сам мене кинув, велике спасибі.

– Путі Господні незбагненні. Чи можу я тобі чимось допомогти?

– Відповівши мені на кілька запитань.

Клаус важко зітхнув.

– Тоді я слухаю.

– Перш за все, навіщо ти мене сюди привів?

– Андреае наказав мені бути чесним з тобою, тож я буду. Я не знаю. Коли ми натрапили на вас, я не знав, що робити. Ми просто збиралися купити кілька речей за межами Міхура, це не було шпигунською місією чи чимось подібним. Досі ми не стикалися з агентами Вільгельма, хоча, очевидно, знали про спроби проникнення в князівство. Я подумав, що Андреае буде цікаво поговорити з тобою... Називай це імпульсом, якщо хочеш. Я був не зовсім правий.

– Він і так багато зі мною розмовляє, – втрутився здивований найманець.

– Тому що сам не дуже уявляє, що з тобою робити, принаймні, мені так здається. Він мені не довіряє. Тільки тепер я зрозумів, що це було безглуздо. Привівши тебе сюди, я