Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

На жаль… Покрутивши головою, я ніде не побачив дівочого силуету. Тож залишалося лише два варіанти: Ліда вже благополучно дісталася додому і зараз вислуховує материнські нотації, або вона все ще у подруги.

Перший варіант влаштовував усіх… Крім самої порушниці загального спокою. Але повертатися, щоб перевірити його, було безглуздо. Тим паче, що до адреси подружки залишалася лише пара кварталів.

Ага… Ось і потрібна хата. Під'їзд… Домофон.

Тисну…

— Хто там? — дзвінкий дівочий голосок.

— Добрий вечір. Перепрошую, мене прислала мама Ліди. Вона ще у вас?

— Лідка? — Невелика пауза. — Ні... Вона вже хвилин двадцять як пішла.

— Точно? — щось мені затримка з відповіддю не сподобалася.

— Так… — у голосі море щирості та переконання. — Ви, мабуть, розминулись.

— Ну добре. Дякую. А то мама злоститься. Вбити погрожувала…

Відключаюся, роблю пару кроків убік, притуляюсь до стіни та дістаю цигарки. На годинник не дивлюся. Секундну стрілку все одно не видно, а без неї як час засікати?

Ліді вистачило шести затяжок. Замок запілікав, відкриваючись, і дівчисько буквально вилетіло надвір. Слідом — довготелесий хлопець. Такий же розхристаний і скуйовджений. Спіймав за рукав куртки, смикнув до себе і згорнув у обійми, намагаючись зловити рота дівчинки своїми губами.

  Та припала на мить, але потім затріпотіла.

— Пусти… Мама точно мене вб'є. Засада… Казала ж: на годинник дивись.

— Не поспішайте… Цілуйтеся… — озвався я, роблячи чергову затяжку. — Все під контролем. Світлана, звісно, зла… Але, гірше вже не буде. Як то кажуть, так чи інакше перепаде.

Хлопець, як і дівчина, були «чистими» і це налаштовувало мене на благодушність. Та й чого там? Сам молодим не був? Скільки років минуло, а непередаваний смак від поцілунків на опухлих губах, досі пам'ятаю.

— Дядьку Михайле? — тихенько пискнула Лідка. — Ви?

— Я, я… Іх бін… Загалом, я не дивлюся, а ви прощайтеся. Реально, вже пізно. І, головне, не забувайте — життя сьогодні ввечері не закінчується. Залишіть трохи солодкого ще й завтра.

— Скажете теж… — дівчисько рішуче вивільнилося з обіймів друга і обсмикнуло спідницю. — Все. Все  йди. До завтра.

— А провести? — Спробував заперечити той.

— Святе діло, — підтримав його я. Потім, правда, задумливо додав. — Я так розумію, до найближчого патруля? А потім вас обох з буцегарні витягувати? Плюс штраф для батьків за порушення комендантського часу.

— А якщо вас зупинять? — резонно зауважив хлопець.

— У тата з донькою більше шансів відбрехатися. Але не це головне.

— А що? — Зацікавилися обидва.

— Розголос... — пояснив я, влучно відправляючи недопалок в урну. — Якщо нас помітять — це одне. Всі в курсі і не буде жодних наслідків. А от якщо вас заметуть разом, думаю у тітки Світлани виникнуть певні питання. І навряд вони вам сподобаються. Так, Лідо? Чи мама знає, з ким ти «у подруги» вечора проводиш? Настінна творчість, знову ж таки, згадається…

Дівча почервоніло, хоча, можливо, це лише місячне світло впало трохи яскравіше.

— Згодна, дядьку Михайле… Все, вали… До завтра… І не дуйся.

Дівчина навіть штовхнула трохи хлопця, підтверджуючи своє рішення. Той важко зітхнув, розвернувся і… увійшов до під'їзду… Цікаво… Подружка тут живе, значить? Гаразд, я їй не тато і не наглядач.

— Ну, пішли, чи що? Поки справді патруль не намалювався.

Якийсь час Ліда мовчки дріботіла поруч, потім спитала:

— Мамі не розкажете?

— Що саме?

— Що мій хлопець живе в одному будинку з Іркою?

— Хто такий? Моя не розуміє? Мій погано бачити ніч…

— Та ну вас, — фиркнуло дівчисько. — Дякую. Ви класний, дядьку Михайле. А з цією палицею взагалі на Воланда схожі.

— Та гаразд… — я навіть з кроку збився. — Хочеш сказати, що ти «Майстра та Маргариту» читала?

— Дивилася ... Класне кіно. Прикольне… І сумне. Я б, правда, всю цю релігійну тягомотину викинула. А про чортівню і кохання — супер.

— Це тому, що ти ще надто молода. А будь-яка інформація має свій віковий ценз. Подивися чи почитай Булгакова ще раз, тільки років через десять-двадцять. Сама здивуєшся, як багато ти зараз не тільки не зрозуміла, а й навіть не побачила. До речі, якщо скористаєшся порадою, краще все-таки звернися до першоджерела. Знаю, розшифровувати літери набагато складніше, ніж користуватися готовими зоровими образами, але, повір, воно того варте. Сам автор, ще той гівнюк був… Але книгу написав чудову.

— Ой, ви зі мною, прямо як з нерозумним дитям, — обурено пирхнула Ліда. — Вмію читати. І люблю. Просто часу на книги не вистачає. Візьміть хоч цей серіал. Десять серій по сорок хвилин. Трохи більше шести годин. А спробуй за такий час книгу прочитати? Та нізащо… Навіть якщо не відриваючись, все одно, мінімум два-три вечори.