Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Квапся, — кинула Вайлет, кинувшись до «Соннара», дверцята якого заздалегідь відчинилися.

Майже одразу ж Вайлет пірнула всередину, а я й собі пришвидшився до автівки під нові постріли та невдоволені вигуки позаду. Знову відчув поштовх, від якого не втримався на ногах і спіткнувся. Та відчуваючи, як мої переслідувачі наближались, я підхопився на ноги й кинувся до авто. Дверцята вже зустрічали мене і я мало не влетів на переднє сидіння вже на ходу, коли Емікс рушив з місця. 

Вже звична швидкість поволі почала втискати мене в сидіння, але цього разу я мовчав. Мабуть, досі не відпустила минула перестрілка і те, що на задньому сидінні сидів андроїд. На Емікса дивитися я боявся. Скоріш за все, більше через розчарування, що голограмі я жодним чином не зашкоджу. 

Чи переслідували нас — я не знав, але вони б й без того не наздогнали нас. Глянувши в вікно, я відмітив, що їхали ми точно не до мене.

— Завези мене додому, — рівним голосом скомандував я, дивлячись перед собою.

— Не можна додому, — сказав Емікс, і тільки тепер я подивився на нього.

Весь час дивився на мене. Мабуть, вичікував, коли ж знизиться рівень адреналіну в моїй крові?

— Я сказав: додому.

— Там небезпечно, Дем’яне. Першочергово тебе шукатимуть саме там, — відповів так само спокійно, перевівши погляд на дорогу.

— Але ж… — незрозуміло пробурмотів я. Потім на кілька секунд замовчав. І вже згодом додав стурбовано: — Але ж якщо ти впевнений, що мене шукатимуть, то вони знайдуть устаткування… і мій сканер…

— За це вже подбали, тому розслабся і дихай…

— Тобто подбали? Еміксе, ти знову використав мене! — гиркнув я спересердя. От як знав, що ця довіра дорого коштуватиме. — Я, між іншим…

І мене немов осяяло, і я ледь здригнувся на сидінні, почавши знервовано обмацувати себе. Пройшовся долонями по грудях, плескаючи по куртці, спускаючись до ніг, де досі скимліло тіло. Тепер вже перелякано дивився на Емікса, геть не зважаючи на третю особу. Знову у спогадах промайнули миті із Романового помешкання, і коли від пострілу мене кинуло додолу. Потім ті ж відчуття в холі, та й на вулиці мене знову щось звалило з ніг. Згадавши про знахідку, я поліз у кишеню. Коли дістав той клапоть металу, спершу розглядав його, оцінюючи ступінь свого ймовірного божевілля, але все ж таки ниття в тілі, враз виключило це.

— Поясни, — сказав спокійно, простягнувши до Емікса кулю.

— Згодом.

— Ні, тепер.

— Та вгамуйся, людино! — втрутилася Вайлет, нахилившись до нас. — Мав би радіти, що не пристрелили.

— Тебе взагалі ні про що не запитували! — огризнувся до неї, на що у відповідь її силіконові губи смикнулись, а потім вона перевела погляд на Емікса. 

— Малий, міг би хоча б попередити, що він виявиться таким невдячним. І нестерпним.

— Ей! Ти взагалі прислуга…

Та Вайлет миттєво смикнула рукою в мій бік. І, судячи з того, як близько її пальці опинилися біля мого обличчя, вона не погладити мене хотіла. 

— Припни язика, людино…

— Вайлет, вгамуйся, — промовив Емікс, як завжди, зі сталевою витримкою. Хоча чого ще чекати від програми. — Дем’яне, ніхто тебе не використовував… Як ти це собі уявив…

— Звісно, мене просто мало не вбили! — продовжував казитись, пропалюючи Емікса поглядом. — Ти від початку міг сам зламати Романа, але підставив під кулі мене! До речі, ось одна з них, Еміксе! Ти бачиш на мені хоч якесь поранення?

Він мовчки спостерігав за кожним невдоволеним словом і рухом, немов досі випробовував мої нервові бар’єри. Але коли його очі зовсім трохи зіщулилися — я впізнав цей погляд.

— Навіть не думай, Еміксе…

Та моє наруччя враз перевело мене в режим «енергозаощадження».

*

Звісно, я мав би розуміти, що причина в моєму наруччі, яке начебто приросло до мене, але цього було недостатньо, аби пояснити всі зміни довкола мене. Попри те, що Емікс нахабно вимкнув мене, я немов чув голоси навколо. Як би я не намагався, а не міг розплющити повіки. Іноді здавалося, що серед нерозбірливого бурмотіння, я розпізнав батьків голос. Але поки що я ні в чому не був упевненим. Так само не знав скільки часу, я пробув вимкненим.

Втім, коли ж це таки сталося, першим що я побачив перед собою, то це білу стелю. Відчувалась легка прохолода по шкірі, і лише обмацавши своє тіло зрозумів, що я був лише в самих боксерах. Поволі знову пригадалась втеча від людей Романа і постріли… Та піднявши голову, щоб ретельно оглянути себе, я побачив перед собою велетенські розсувні скляні двері, із дивовижним краєвидом за ними: неймовірно блакитне небо розпростерте над зеленими кронами дерев внизу, а їх вдалечині розділяла сіро-синя смуга. Мабуть, то море чи океан… Про які я стільки мріяв… Здавалося, що це місце розташувалося десь на височині, аж такий неперевершений був вид. Не вірячи своїм очам, я зіскочив з м’якого ліжка і босоніж кинувся до скляної перепони, яка розділяла мене з цією красою. Навіть із мрією.

Та щойно я торкнувся долонями скла, як зображення на його поверхні похитнулось. І тільки тепер я розчаровано завмер, а слідом й опустив руки. Мав би знати, що не в цьому житті. Втім, все одно відштовхнув двері вбік, вийшовши на терасу. Краєвид був майже тим самим, лише замість блакиті — вже звичний сірий серпанок, а замість насичених кольорів — такі ж тьмяні дерева. Хіба що смуга на горизонті здавалась незмінною. І знову розчарування в моєму житті.