Читати книгу - "Конкістадор"

class="p1">Мрії Кетци та його команди було розтрощено об мури сирої, холодної, смердючої в’язниці. Місцеві дикуни виявилися зовсім негостинними й не бажали вірити твердженням чужинців, буцімто вони прибули з Kитаю. Капітан мешиків змусив своїх людей заприсягтися, що вони ніколи й за жодних обставин, навіть у катівні, не викажуть свого справжнього походження. Краще хай їх тут вважають піратами, ніж дізнаються про те, хто вони насправді й звідки припливли. Мешики мали за краще померти, але не зізнаватися тубільцям, що на тому боці океану є інший світ. Можливо, перед початком мандрівки ніхто з команди не був спроможний дотримати такої присяги, але тепер, здійснивши свій великий подвиг, ці люди змінилися. Вони впевнились у тому, що епопея — то не лише особливі пісні, які наспівують старці. Вони власноруч додали до книги історії, можливо, найславетнішу сторінку з часу, відколи було створено Теночтитлан. Оці мешики — бандити, засланці, убивці, оці уастеки — переможені, поневолені, зневірені — обернулися на героїв.

Маоні запропонував Кетці — байдуже, двічі не вмирати — розробити план повстання та втечі. Уастек доводив капітанові, що коли вони спроможні борознити океани й долати будь-які поневіряння у мандрах, а отже справжні воїни, то зуміють всипати перцю своїм тюремникам. Мешики прожили більшу частину життя у ще понурішій в’язниці, а уастеки вже багато років почувалися полоненими на власній землі. Тож жоден з команди не був приголомшеним чи тим більш морально зламаним, опинившись у майже природних для них обставинах. Відверто кажучи, кожен з них мав досвід повстання, сутичок та втечі. На це Кетца відповів, що за інших обставин уже давно наказав би повстати, але Кейко зараз у заручниках у туземців, тож за найменшої спроби втечі ці люди використають її як засіб впливу під час ведення переговорів. І тоді, після довгого мовчання, найстарший з мешиків сказав те, про що міркували всі: вони розуміють, які почуття має капітан до дівчини із Сипанго, але вона не є частиною команди. І Кетца як командувач ескадри не має права зраджувати їх через жінку. Він не має права узалежнювати найвищі інтереси Теночтитлана від власних уподобань. Старий сказав, що боги не пробачать Кетці такого егоїзму, якщо він задля добра дівчини знехтує наказами свого тлатоані. Юнак слухав суворого мешика, низько схиливши голову. Коли його підлеглий доказав, Кетца скочив на ноги. Таким лютим свого капітана ще ніколи не бачили: він схопив старого за горлянку так сильно, що навіть підняв його над землею. А щоб ніхто не засумнівався, що він досі є капітаном і не терпітиме нехтування своїх наказів, Кетца звернувся до всієї команди, по черзі зазираючи в очі кожному. Вени на його шиї були здуті. Син Тепека сказав, що визволення Кейко — то не любовна примха, а військова потреба. Нагадавши, що тим, що зараз вони знають, який насправді вигляд має Земля, вони завдячують картам, намальованим рукою Кейко. Дівчинка із Сипанго має вижити, і то не одержимість закоханого, а справа державної ваги: можливо, вона одна краще за всіх знає шлях на Далекий Схід, і саме вона тримає у своїх руках ключі від легендарних земель Ацтлану, прадавньої батьківщини усіх народів долини Анауак.

Кетца вирішив, що настала година розповісти команді про свої плани. Трохи заспокоївшись, утім ще важко дихаючи від люті, він розкрив команді те, що приховував навіть від помічника Маоні: вони дістануться Тиночтитлана не тим шляхом, яким припливли в Іспанію, а попливуть назустріч сонцю далі. Вони дістануться Ацтлану, повторивши шлях великого Теноча, який привів їх у долину Анауак. І пройти такий шлях без Кейко неможливо. Отже, його співвітчизники мають слушну думку в одному: треба вигадати план втечі, але лише такий, головною метою якого буде звільнення Кейко. Капітан не чекав на згоду від своїх людей, адже то був наказ.

З іншого боку ґрат їх охороняло двоє вартових із шаблями. Жоден з мешиків не спромігся пронести в одязі хоч би обсидіанового наконечника. У них позабирали все, чим узагалі можна було вколоти чи завдати удару: позабирали навіть намисто, браслети та коштовне каміння. Крім того, вартові сиділи за десять кроків від ґрат, поза зоною досяжності полонених. Вони не підходили, навіть коли треба було дати води чи їжі: кухоль з водою і миску з пшоном та прісним хлібом просто підсували у віконечко на спеціальній таці на палиці завдовжки дві людські руки. Отже, полонені були зовсім беззбройні й не мали змоги контактувати з вартовими. Принаймні так вважали тубільці.

Кетца показав на губи Тлантлі Койотля — худорлявого парубка з величезним ротом; капітану навіть не потрібно було пояснювати свій план: мешик широко посміхнувся, вишкіривши страшні ікла дикого звіра. Його ім’я означало «зуби койота», і то аж ніяк не була метафора. На подив тих, хто гадки не мав про його таємницю, юнак добув з рота цілу верхню штучну щелепу, що цілком була зроблена з іклів койота і вставлена у штучні ясна, які у свою чергу кріпилися до його власної щелепи. Тлантлі вийняв два найгостріших ікла й поклав їх на долоню, а щелепу поставив на місце. Те, що сталося потім, ще більше ошелешило непідготованих глядачів: хлопчина, здійнявши руки до горлянки, через отвір у шкірі поволі вийняв ключицю. Коли він довів справу до кінця, всі зауважили, що кістка всередині порожнява. Тоді, взявши одне ікло, він поклав його у трубку, замасковану під кістку: діаметр кістки та отвору цілком збігався. Зрештою, виходила смертоносна духова трубка. Треба було лише дочекатися, поки вартовий з ключами підійде ближче, щоб підсунути полоненим питво та їжу.

Усе трапилось через кілька годин. Вартовий підійшов до віконечка, зупинився на безпечній відстані, поклав їжу на тацю й, ледь нахилившись, натиснув руків’я. У ту мить, коли вартовий нахилився, Тлантлі Койотль чимдуж дмухнув у трубку, й загострене ікло встромилося тубільцеві у горлянку. Синіючи й задихаючись, він упав, випроставшись на увесь зріст. Щойно другий вартовий підвівся, щоб допомогти товаришу, друге ікло встромилося йому в горлянку біля адамового яблука. Перший постріл поцілив: Тлантлі Койотль ніколи не зважав на прицільність, адже ніколи не хибив, його радше хвилювала слушна мить для нанесення удару. Вартовий мав упасти не голічерева чи на бік, а лише долічерева, бо інакше мешики б не дісталися до нього, щоб схопити ключі.

Звільнившись з ув’язнення, мешики озброїлись шаблями вартових та просто важкими предметами, які опинилися напохваті. Біжучи уперед коридором, вони одним ключем відмикали всі камери, випускаючи на волю усіх в’язнів. Стратегічно це було потрібно для