Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Микита

Минув тиждень з повернення Василіси. Чи стало легше? Можливо, деякі демони послабили хватку та перестали гризти моє серце. А в іншому я як на вулкані. З нею ніколи не було легко, зараз і поготів.

Вибити з неї відповіді неможливо. Забути її та викинути з голови тим більше. Знову ці муки, коли з нею неможливо і без неї ніяк.

Як згадаю, що вона влаштувала із Вадимом. Наш обід утрьох. Вадим пускав слину і не вірив, дивився на неї божевільним поглядом. Ми знову із ним суперники. Але тоді нам вдалося зберегти видимість нормального спілкування.

До чого ми дійшли? Ні до чого… Конкретика – це не сильний бік Васі. Їй, в принципі, подобається з нами грати. І навряд чи вона когось вибере.

Єдине про що ми домовилися – це подорож до столиці. Дочку треба забирати у Огнєва. А далі... гадки не маю, що далі.

Шоста година вечора. Дзвінок у двері.

Відкриваю, стоїть на порозі з величезним тортом у руці та плюшевим ведмедем в іншій. Ніздрі вловлюють її запах. Знову дихаю, тільки поряд із нею.

- Ну і халупа. Ти що не міг краще житло підібрати?

- А ти не могла знайти час та раніше приїхати до сина? - огризаюсь.

Справді тиждень минув, вона казала, що їй потрібен син, в результаті ми лише зідзвонювалися і все. Я варився в казані суперечливих емоцій, готувався до поїздки і думав… нескінченно думав про неї.

- Справи. Потрібно все залагодити перед нашою поїздкою. Я ж з того світу повернулася, скільки всього треба вирішити, - висовує кінчик язика.

- Де ти взагалі була весь цей час?

- З гарною людиною. Він лікаря підкупив, щоб той мою смерть влаштував. Інакше від Лева було не позбутися. Я ж тоді втекла, лазила лісами, мерзла з величезним пузом, - зітхає. – Дітей хотілося врятувати, не заслужили вони цього всього. А Лев як із ланцюга зірвався, переслідував мене, і якби я потрапила до нього в лапи… то ти уявляєш, щоб було. Котел з киплячою олією – це найменше з того, що він міг зробити.

Тут вона не бреше. Лев справді був схиблений, і зі своїми жінками творив немислиме.

- Могла до нас звернутись. А ти сама по лісах. Адже реально дивом ти з дітьми вижила.

- На той момент не могла. Вадима б Лев вистежив. Ти ще більше біди накоїв би. Так, і зрадив ти мене, - проходить до зали, кидає торт на стіл, ведмедя на диван, сама влаштовується у кріслі.

- Зрадив? Чого?

- А твоя одвічна коханка… - морщить лоба, - Забула як там її… У вас ще спільна дитина є, ти з нею тягався, у перервах між своїми відсидками.

Не забула, чудово пам'ятає ім'я. Але не в цьому справа... а в нахабстві!

- І це кажеш мені ТИ? - навіть голос підвищую. - Ти плуталася з Вадимом, була дружиною Лева, ховалась у чергового свого коханця. А мене звинувачуєш?

- Лев – це помилка. Вадим… ммм… з'явився пізніше. Скажімо так, з різних причин. Все почав ти, ще у в'язниці, коли після мене до неї на побачення бігав!

- Слава мені друг. Вона єдина завжди була поряд. Але з нею нічого не було. І навіть якби й було, не тобі мені в цьому дорікати! І дитина її вже точно не моя.

- Угу, угу… друг, - поправляє волосся. - І зараз ви з нею по дружбі вештаєтесь. Микитко, ти ще той ходок по дівкам. І на мою сестру стрибнув. Чого ти чекаєш від мене? Ти мені допомогти не міг. Була людина, яка організувала смерть, що навіть Лев повірив. Мучителя мого зараз немає, я повернулася. У чому моя провина? - розводить руки в сторони. – За сина дякую, придивився. А дочка упустив.

- Зручно все перекручувати, Васю, - сідаю на диван, поруч із плюшевим ведмедем.

- Можна, просто визнати правду, - сліпуче посміхається. – Де мій син?

- Я хотів бути з тобою. А ти навіть не повідомила про вагітність!

– Ти сидів. Толку з тебе? Якщо ти продовжував з нею хитатися. Вона до тебе і з адвокатами, з ким тільки не лазила. А я з Вадимом, між іншим, почала плутатися, щоб допомогти тобі в тому числі. Витягти тебе. Але й без моєї допомоги твої коханки справлялися.

Встає з крісла, йде до мене граційною ходою. Нахиляється, лоскоче обличчя своїм волоссям.

- А я ж не брехала, любила... Тільки ти все зруйнував, - цілує мене в щоку, дряпає шию нігтями.

- Вадиму ти те саме цього тижня говорила? – питаю хрипко.

- Вадим теж вірністю не відрізняється. Одружився навіть. Але хоч свою дружину з дому виставив. А ти з цією зміїною пикою продовжуєш майже кожен день бачитися, - каже мені в губи, обдає гарячим диханням.

– Що? Вадим вигнав Каріну?

- Ага. Сказав, щоб збирала речі і на вихід, - сміється.

- Де вона?

- Звідки я знаю. Зібралася та зникла. Зрозуміла сестриця, що нічого більше їй не світить.

- Як він так її вагітну? Вона ж його дитину носить, – хмурюся.

- Ой, - махає рукою, - Не хвилюйся, Вадимка не жадібний. Гроші дасть. Та й Карінка, вона в мене бойова, не пропаде.