Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Пий, — каже Біла Логіка. — Греки вірили, що боги дали їм вино на те, щоб вони могли забути нікчемність існування. А згадай, що казав Гейне.
Я добре пам’ятаю слова цього натхненного єврея: — «Все відлітає з останнім подихом: радість, кохання, лихо, макарони, театр, липи, малиновий сік, людська протекція, плітки, гавкотня собак, шампан».
— Твій яскравий білий світ — хвороба, — кажу я Білій Логіці. — Ти брешеш.
— Бо кажу надто жорстоку правду, — злісно сміється вона.
— На жаль, це так. Таке вже покручене життя, сумно визнаю я.
— О, Ліу-Лінґ був розумніший від тебе, — глузує Біла Логіка. — Ти пам’ятаєш йото?
Я потакую головою. Ліу-Лінґ, гіркий п’яниця, один із гурту поетів-п’яниць, які звали себе «Семеро мудреців бамбукового гаю» та жили в Китаї багато віків тому.
— Це той самий Ліу-Лінґ, — підказує Біла Логіка, — який сказав, що п’яного усі в світі справи обходять не більше, як водорості у річці. Добре! Випий ще віскі, і хай всі турботи стануть для тебе водоростями у річці!
І поки я, наливши, сьорбаю віскі, я згадую другого китайського філософа Чуанґа-Тзи, який за чотири віки до Христа, викликав на герць країну мрій, сказавши: — Як можу я знати, чи не шкодують мертві, що раніш чіплялись за життя. Той, хто снить про бенкети, прокидається для плачу й жалю. Той, кому снилися плач та жаль, прокидається, щоб узяти участь у полюванні. Поки вони снили, вони не знали, що снять. Дехто навіть намагається розгадати цей самий сон, поки спить, і, тільки прокинувшись, бачить, що спав... Дурні думають, що вони зараз не сплять і тішаться думкою, ніби вони справді принци або селяни. Конфуцій і ти — ви обидва сон, і навіть я, що кажу ці слова, я — теж сон.
— Якось я, Чуанґ-Тзи, бачив уві сні, ніби я метелик і пурхаю то туди, то сюди, ніби справжній метелик. Я мав свідомість метелика і зовсім не був свідомий своєї людської індивідуальності. Раптом я прокинувся і відчув себе таким, як я є. Тепер я не знаю, чи я людина, і мені снилося, що Я метелик, а чи я метелик, і мені сниться, що я людина.
XXXVII
— Ходімо, — каже Біла Логіка, — забудемо цих азіатських мрійників давніх часів. Налий собі шклянку, і давай переглянемо пергаменти мрійників учорашнього дня, які мріяли свої мрії на твоїх власних розкішних пагорках.
Я уважно передивляюся список власників винограднику Токай на ранчо Петалума. Це довгий сумний список, починаючи з Мануеля Мічельторено, свого часу мехіканського губернатора, головного командувача та інспектора департаменту Каліфорнія, що передав десять квадратових ліґ[6]* украденої в індійців землі, полковнику дону Маріяно Ґвадалупе Вальєхо за його послуги країні та за гроші, які він десять років виплачував своїм солдатам.
Враз цей запліснявілий список людей, що зажерливо привласнили собі землю, набуває жахливого вигляду бойовища, жвавого змагання з порохом. Тут і передачі за довіреністю, закладні, уступочні записи, передачі, присуди, відмовлення за пропуском терміну, оповістки на арешт майна, запродажні, оподаткування, прохання за призначення адміністрації та декрети про розподіл майна.
Наче якась вічно непереможна почвара ця непокірна земля, що спить у погожу годину індіанського літа, переживши всіх тих людей, що борознили її поверхню, а тепер одійшли в темряву небуття.
Хто був цей Джеймз Кінґ з Вільяма, з таким чудним ім’ям. Старожитці Місячної Долини не знають його. Лише шістдесят років тому він позичив Маріяно Ґ. Вальєхо вісімнадцять тисяч доларів під заклад земель (туди входив і виноградник Токай). Звідки прийшов Пітер О’Конор і куди він зник, записавши своє ім’я на лісову місцину, що потім стала виноградником? Ось з’являється Луїс Ксомортаній, ім’я цілком придатне, щоб чаклувати та робити замовлення. Він держиться на кількох сторінках книги записів цієї терплячої землі.
Далі йдуть давні американські родини, які, знемагаючи на спрагу, перешли Велику Американську Пустелю, переїхали мулами Істм, об’їхали під вітрилом навколо Горна, щоб вписати короткі та забуті наймення там, де в непам’ять пішли десять тисяч генерацій диких індійців, — такі ймення, як Галек, Гастинґс, Овет, Тейт, Денман Трейсі, Грімвуд, Карлтон, Темпл. Цих наймень тепер уже нема в Місячній Долині.
Наймення починають з’являтися частіше та рясніше. Вони сиплються зі сторінки на сторінку й несподівано зникають. Але непереможна земля все лишається, щоб і інші надряпали тут своє ім’я. З’являються наймення людей, про яких я невиразно щось чув, але яких ніколи не бачив. Колер та Фролінґ, що збудували величезну каміну винодавлю на винограднику Токай, але збудували її на пагорку, й інші винороби відмовились тягти туди свій виноград. Отож Колер і Фролінґ загубили землю. Землетрус 1906 року зруйнував винодавлю, і тепер я живу на її руїнах.
Ля Мот — він обробляв землю, садив виноград та овочевий сад, розводив на продаж рибу, звів розкішний будинок, про який ішла слава в ті дні, але земля і його перемогла — і він зник. Урешті з’являється й моє ім’я. На місці, де були його виноградники та його овочеві сади, його пишний будинок, його рибні сажалки, я надряпав своє ім’я, насадивши пів сотні тисяч евкаліптів.
Купер та Грінло залишили на Пагористому Ранчо двох своїх мерців «Маленьку Ділі» та «Маленького Дейвіда», що покояться й по сьогодні в чотирикутній огорожі, зробленій з обтесаних руками кілків. Купер та Грінло свого часу розчистили й викорчували праліс під три ниви в сорок акрів. Тепер я засіяв ці три ниви Канадійським горохом, а навесні його зорють під зелене угноєння.
Гаска — невиразна легендарна постать давньої генерації: він подався на гору та розчистив шість акрів від хмизу в маленькій долині, що зветься його ім’ям. Він обробляв землю, звів будинок, змурував кам’яний мур та насадовив яблунь. Але тепер навіть не можна знайти того місця, де був його будинок, а місце, де стояв камінний мур, можна лише відзначити, дивлячись на загальний вигляд місцевості. Я поновив цю боротьбу, розвівши ангорських кіз, щоб вони об’їдали чагарник, що буйно розрісся біля Гаскових яблунь та почав глушити їх. Отож і я шкрябаю землю з усією скороминущою дбайливістю та записую своє ім’я до книги документів, поки ще я не зник, а сторінки не вкрилися плісенню.
— Мрійники та примари, — сміється Біла Логіка.
— Але ж їхні змагання не були зовсім марні, — зауважую я.
— Вони базувались на ілюзіях і вони брехня.
— Життєва брехня, — відповідаю я.
— Але прошу, що таке життєва брехня і просто брехня? — з викликом запитує Біла Логіка. — Тепер налий собі шклянку, і давай переглянемо оцих життєвих брехунів на твоїх книжкових полицях. Давай покопаємося трохи у Вільямі Джеймсі.
— Це здорова людина, — кажу я. — Ми не можемо сподіватися від нього філософського каменя, але найменше кілька здорових, ґрунтовних думок, якими можна керуватися.
— Раціоналіст, який перекрутився в сентименталіста, — глузує Біла Логіка. — Після всіх своїх мудрувань він ще чіпляється за почуття безсмертя. В перегінному кубі надії він перетворює факти у формули віри. Найдозріліші овочі розуму він намагається позбавити глузду. З найвищих верхівель розуму Джеймс вчить, що треба перестати мислити, а вірити в те, що все добре і все буде гаразд. Який це старезний акробатичний спосіб метафізиків —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон», після закриття браузера.