Читати книгу - "Вогонь і кров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Водночас інші, здавалося, втілювали нове переродження давніх вікінгів; наче не було жодної різниці, керують вони механічним птахом чи піратським кораблем, борти якого прикрашені яскравими щитами. Хоча відрізнялися часи та засоби, але збереглася та сама хоробрість перед обличчям смерті.
А втім, усіх них, звідки б вони не походили, об’єднувало найвище прагнення чину та дух боротьби і кривавої праці, дух, який, можливо, віднайшов у цьому маленькому товаристві своє найчіткіше відображення. Коли ступаєш на широке поле-летовище, де могутні машини, стоячи одна біля одної, гуркотять і тремтять, готові до бою, тоді сповна відчуваєш, що тут може вистояти тільки хоробре серце. Ніколи ще на воїна не чекали такі вогняні скакуни. Але тут недостатньо лише духу, щоби приборкати їх; він програє, якщо їхні громові голоси не відгукнуться в ньому радісно та зухвало.
Так, битва — це велика пристрасть і радість, радість кидати виклик долі та здійснювати її. Вони відчувають це, коли після старту кидають себе в невідоме, мов дзвінку зграю хижих птахів. Коли вони підіймаються у височінь, з якої фронт здається тонкою сіткою, а окопи — лише крихітними точками, тоді в їхніх пригодах поєднуються шлюбом дух старого лицарства й сувора холодність наших робочих уніформ. Це їм випала нагода в новій царині, в затягнутій хмарами широчині безмежних просторів, випробувати свої сили серед найкращих екіпажів усього світу. Це смертельний турнір, де результатом є або перемога, або загибель. І саме тому зіткнення тут відбуваються з люттю диких звірів.
І вся ця коловерть із бризками трасерів, це полювання аж до самої землі, ці повороти, петлі, віражі та вдавані падіння — за цим стоїть не сліпа бравада. Під час безумного польоту відбувається ціла низка складних процесів; і, мабуть, важче, ніж блискавичне пікірування на супротивника, дається один короткий, обережний косий погляд, який у той самий час слідкує за тремтінням стрілок на циферблаті. Це передбачає існування раси, в якій поєднується холодний розсуд та полум’яне серце. Тому в тріумфі, з яким вони проносяться над супротивником, що падає в глибину, догоряючи та розпадаючись під тиском повітря, ховається також відчуття незрівнянної близькості. І водночас це відчуття переваги є тим, що завжди знову жене на хмари всіх, хто його спізнав.
Звичайно, багато в чому їм легше, ніж нам. Вони не знають, що таке тиждень маршу, не знають, що це таке — возитися в багні, гниллі та крові. Також їм незнайомі бої в дрімучій темряві та важкі поранення. Вони гасять цигарку, злітають у небо, маючи чисту форму, свіжу білизну та доглянуті руки, і за годину вже повертаються.
У балачках тут вважається добрим тоном говорити про технічні деталі та описувати пригоди, але не патякати про свої відчуття, як покоївка, яка побачила привида. Це надає розмовам сухий тон, який не допускає сумнівів та неясності, і я побачив, що вони дуже люблять сидіти так, у своїх легких, розстібнутих плащах із м’якими комірцями та картатими краватками, які вони носять, дратуючи решту армії. Також можна було зауважити, що їм для того, щоб воювати, не потрібно розпалювати в собі ненависть. Між ними та супротивником натомість було щось на кшталт солідарності, яка переходила кордони розташованих на землі фронтів, солідарності спільних принципів та спільного мистецтва, яке об’єднувало цю активну й штурмову расу. Все-таки це був взаємний потяг.
Часто, а на жвавих ділянках фронту майже щоденно, траплялося так, що вони залишали когось на тому боці. Цим їхня служба відрізнялася від солдатської. У них був звичай відкладати гроші на випадок своєї смерті. Цей звичай знали вже наші пращури: весела пиятика — це найкращі поминки. Бо хіба загиблий не сидить теж за столом, де по черзі випивають на його честь?
Нехай у цьому сумніваються ті, хто тремтить за своє життя, тому що вони відчувають у собі тільки вмируще. Але щоразу, коли людина, яка літала, падає на землю, мов палаючий смолоскип, тут ідеться уже про інші питання, ніж бути або не бути.
Передня лінія
З учорашньої ночі я знову був на позиціях, при своїй літній альтанці. Оскар Кіус, який тепер очолював другу роту і з яким я всього чотирнадцять днів тому так добре проводив час у Ганновері, передав мені сектор та своє помешкання. Ми ще годину посиділи разом на лавці в темному бліндажі, викурили по сигаретці та поговорили про різні веселі речі, які тут здавалися нам особливо втішними.
Іноді на нас накочувало відчуття, що тільки коротка поїздка в потязі, тільки півдня у вагоні-ресторані відділяє нас від великих, завжди освітлених міст. Та все ж таки смерть здавалася нам найменш страшною з усіх пригод, ось тільки приємніше було б померти не взимку, а навесні, коли вже накрито стіл для яскравих святкувань. Саме там, де життя оточене смертю, воно грає фарбами, як образи Бокаччо перед воротами зачумленої Флоренції, як кохання невиліковно хворих, як вакханалія на кораблі, що йде на дно.
Я завжди заспокоювався, коли ротація проходила без втрат. Вона чи не щоразу коштувала нам крові, і було прикро, що ця кров пролилася не в бою. Цього разу все обійшлося щасливо, хіба що я сам пережив неприємний момент, за декілька кроків від Пюісьє.
Один із привілеїв командира полягає в тому, що у наш час масових рухів він може крокувати окремо. Я вирушав завжди трохи пізніше, аби застати свій підрозділ уже на позиціях.
Одразу біля насипу я побачив картину, яка, попри її серйозність, розвеселила мене. Командування артилеристів вирішило скористатися з ясної ночі, аби скосити траву на вершині пагорбу; люди за роботою, з їхніми возами та конями, підіймалися на тлі неба, мов вирізані ножицями. Щойно я залишив лощину позаду та милувався цим видовищем, рій легких гранат впав між ними, і тепер всі коні та люди зникли, мов міраж, і тільки обриси розбитого воза виділялися на горизонті, немов вирізані ножицями.
Коли я досяг шляху до Пюісьє, то помітив, що перед входом у село на доволі короткій відстані рвалися важкі снаряди. Луна від них ще довго гуляла рівниною, і мені стало моторошно на самоті. Тож я і прискорив крок, щоб якнайшвидше пройти це місце, яке не можна оминути без того, щоб не застрягнути в хащах садів, із прихованими в них колодязями, колючим дротом та розтрощеними будинками.
Я зауважив інтервал між вибухами та поділив шлях, який залишався, на окремі відрізки. Наступний крок полягав у тому, щоб підійти якомога ближче до небезпечної межі. Далі треба було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогонь і кров», після закриття браузера.