Читати книгу - "Холодний Яр"

— Бач — записав, що я одинадцять його братів повісив... Не турбуйся, браток, — будеш дванадцятим...

В таборі «поет», роблячи наївну міну, виправдувався, що він боявся, що будемо лаяти його за ті записі і через те записував потайки — звичайно... «для історії»... При детальному обшуку знайшли заховану в закаблукові чобота полотняну посвідку в московській мові.

«Зовсім таємно. Посвідчується, що пред’явник цього, т. Миколаїв, є дійсно таємний співробітник особливого відділу 1-ої кінної армії, відділу боротьби з політичним бандитизмом. Всім чека і особвідділам військових частин, в разі, колиб він до них звернувся, пропонується допомагати йому всіма можливими засобами».

Начальник особвідділу 1-ої кінцої армії (підпис). Після відповідного допиту, «поет» підвечір повис на дубі «трьох комісарів».

Вночі, поблизу нашого табору розляглася у лісі стрілянина. Приготовилися до бою. Бугай, що пішов на розвідку, привів з собою групу лісовиків, яка з Бовтиша прийшла на з’єднання з нами. Виявилося, що вона в темноті у лісі зустрілася з групою баландинських хлопців, які не знали наших паролів і вступила з ними в бій. Обійшлося на щастя без жертв.

На другий день весь табор перенісся в урочище Кучургани, частину лісу, яка своїми горами і ярами, вкритими густим зрубом, нагадувала околиці Холодного Яру. Оповістили лісника про «зміну адреси».

Наступного ранку прийшов з Холодного Яру Чорнота з двома козаками. Побачивши мене, Андрій остовбурів. Потім обхопивши, мало не задушив в своїх медвежих обіймах. Був той самий. Кубанка, черкеска, срібний кинжал і шабля... З жалем згадую свої, які попали в руки ворога під Капитанівкою. Андрій потішуюче поплескав по плечі.

— Нічого, Юрку, дістанем... і коня для тебе маю доброго[17]. Я «там» побував вже після того. Хреста над хлопцями поставив, того, що тоді «товаришів» привів на лісничівку — повісив... За тебе мстився, а ти — живий...

Андрій передав Отаманенкові і Кваші наказ від отамана Деркача.

Штаб Холодного Яру постановив переходити до активної боротьби. Почавши з дрібних нападів на ворожі осередки — запалити вогонь великого повстання на Чигиринщині. Досягнуто відповідне порозуміння з ватажками Черкаського повіту і Задніпров’я. Приходили зв’язки з Звенигородщини та з Херсонщини. Від Українського Уряду приходив Красовський.

Червона армія витратила багато сил на українськопольському фронті. Врангель посувається вверх по Дніпру. Треба бути готовим до боротьби ще й з цим ворогом. Рішено, що як би Вранґель, раніше від українського війська, заняв нашу місцевість — залишатися в лісах і не ослаблювати боєвої готовности. Як білі захочуть, щоби здати їм зброю — вступати в боротьбу. Події насуваються.

Через три дні, вночі, група холодноярців робить напад на Олександрівку. Тієї самої ночі Кваша і Отаманенко мають зробити по цей бік залізниці напад на три пункти і зруйнувати частину залізничної лінії. Занявши Олександрівку, холодноярці перейдуть теж на цей бік і приєднавши до себе цю групу — разом повернуться до Холодного Яру. Після наради Андрій йшов з лісу до табору зо мною.

— Ну, Юрку, я ввечері назад. Ти теж підеш... Завтра вночі, «в Отамановій долині» під Мельниками, збирається братва з усіх холодноярських сіл. Буде кілька тисяч народу. Це поки-що — пробна збірка і нарада. Розмітимо наново курені й сотні. Там будеш потрібніший.

Андрію, як там Галя поживає? Андрій глянув на мене якось дивно.

Тобі ще той чад із голови не вилетів? Плюнь на це. Галі може більше вже не побачиш. Тривожний біль стиснув серце.

— Андрію! Що з нею? Вона вже нежива?

Відповів не відразу.

— Жива, нічого їй не сталося. Та баба — бабою... Я чув, що вже в якомусь чекістові закохалася і у московщину виїжджати з ним збирається. До нас вже не приходить. Найдорожчих наших хлопців у Кам’янці — Маркевича та Буряченка — розстріляли. Улаштували ми без тебе вже одного бувшого старшину Чорноморського полку, з чужими документами, слідчим у кам’янську чека — того теж розстріляли. Останні хлопці спостерегли, що за ними стежать і повтікали. Галі не зачіпили. Хто знає? — Може хлопці, що загинули, не видали її, а може... вона їх видала... З Кам’янкою у нас тепер зле.

Стало гірко й смішно. Галя закохалася у чекістові?! Галя видала хлопців?! — За це я спокійний... Та мимо того заспокоєння, в душу засіла тривога.

Підвечір ми з Чорнотою і двома козаками вирушили до Холодного Яру. Перейшовши ліс вздовж Кам’янської дороги, вийшли в поле. Йшли межами між дозріваючими хлібами. Зліва, зовсім близько, засвітилися вікна с. Юрчихи. Йшли обережно, бо це село, недалеке від Кам’янки, було улюбленим місцем постою карного загону Лопати. Місцеві грабіжники й конокради під проводом теж місцевого, злодійського «батька», що став вірним слугою чека — були для нас небезпечніші від червоних частин. З села долітали п’яні викрики і пісні. «Карателі» — розважалися.

Виходимо на горб і оглядаємо місцевість. За Юрчихою світилася Кам’янка, до якої було не більше чотирьох кілометрів. Правіше, простяглася довга смуга світел с. Косарки[18]. Коло неї маємо переходити...

Спускаємося в балку і виходимо нею на луги. Хлопці пильно розглядаються, щоби не зблудити з напрямку на брід через річку. Через якийсь час, лігши в лозах, оглядаємо і «обслухуємо» протилежний беріг. Чорнота сідає і починав стягати чоботи.

— Цікаво, чи скоро «товаріщі» здогадаються засідку тут зробити... Через цей брід все сполучення наше через залізницю йде...

Взявши чоботи в зуби, а в руки револьвери та ґранати, по черзі, тихо ступаючи в воду, переходимо на другий бік. Збільшивши ще чуйність, посуваємося вперед до залізниці, по якій ходили вночі патрулі залізничної охорони. В кількадесятьох кроках замаячіли телєґрафні стовпи. Лягаємо в жито і оглядаємо лінію.

Почувся шум потягу, що наближався із сторони Знам’янки.

Із-за горбка висунулося світло паровозу.

В «теплушках» гамір, пісні. Переважають сумні українські мотиви. Андрій зідхнув.

— Наших «сватків» у Сибір та Туркестан везуть... Большевики мобілізацію переводять... До деяких наших сіл кам’янський воєнкомат теж наказ передав із своїми селянами... Щоби чотирирічники, в добрих чоботях та із запасом харчів на два тижні, до Кам’янки зголосилися. Та хлопці сміються. Ми — кажуть — вашого воєнкома не признаємо. У нас свій в Холодному Яру сидить.

Коли червоне світло на останньому ваґоні віддалилося, переходимо через залізницю. Полями між Косарами й Новою Осотою, беремо напрямок на Грушківку. Після півночі спускаємося з гори в село, недалеко лісу. На вулиці, якою йдем, мертва тиша.

— Хто?! — розлягається оклик невидного вартового.

— Дуб! — відповідає