Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Різник, — він сам себе величав цим прізвиськом, коли прокидався в кепському настрої, — потягся в ліжку. За вікном висіла на шворках білизна, вогка від ранкової роси. Десь рипнули двері. Батько? Так, батько. Щоб не зустрічатися з ним, Рікардо шмигнув до ванної. Треба прийняти душ. Став під лійку, та через мить вискочив з кабіни. Бо зненацька його охопило відчуття, що він от-от захлинеться. Під душем? Не розумів до пуття, що з ним діється. Двічі або й тричі пробував повернутися. Ступне кілька кроків — і прожогом назад. Навіть до дверей ванної боявся тепер підійти. Він міг захлинутись. Атож, якщо стане купатися, — захлинеться.
І, щоб приховати від самого себе свій страх, своє боягузтво, вигадав невідкладну справу: треба піти забрати машину Тройо, яку ввечері покинув… Де ж це пак він її покинув? Не пам’ятав. Прийняти душ? Е ні, ні в якому разі! Заборонено інстинктом самозбереження. Якщо полізе купатись, то напевне втопиться. Навіть якщо стане під душ, то йому буде капець. Але ж, справді, де це він її покинув? У якому місці, на якій вулиці чи площі він висів з автомобіля? Спробуймо пригадати… Він виїхав з двору, де опоряджали вози… На цьому спогади урвалися, пам’ятав тільки, що виїхав звідти.
A-а, там же смерділо рибою! Так, так, тепер тільки не згубити б цієї ниточки. Де рибні крамниці — отам він і покинув машину. Зараз купить десь каністру бензину, понесе туди, заллє в бак — і готово. Трошки пального залишить, щоб залити в карбюратор, а то ще не заведеться…
Робив усе як задумав. Намагався діяти рішуче. За ділом легше було долати сонливість, тремтіння в тілі, невиразний страх. Заплатив за бензин, підставив каністру, щоб йому налили п’ять літрів, і подався до рибних крамниць.
При його пригніченому внутрішньому стані, якійсь безпорадності всього єства, вдячного за те, що йому ще дозволено жити, — принаймні досі, — все поставало в неприродному, непропорційному вигляді. Ріками луски видавались йому тротуари попід рибними магазинами та доріжки, по яких носили рибу з машин у металевих, золотавих від сонця деках.
Тантаніс швидко попрямував до машини. Не можна гаяти жодної миті. Рухаючись, пораючись, переборював свій нез’ясовний страх, тремтіння тіла. Заллє бензин, і потім йому нічого не залишається, як їхати, — до міста або ж за місто, де він зустрічатиме тільки машини молочарів та сміттярів. Цей народ вештається туди й сюди, щось робить — і то велику роботу, кожен свою, щоб утекти від власного страху, страху перед смертю.
Підійшов до автомобіля, викрутив ключем пробку бака й уже був налаштувався заливати бензин через маленьку лійку, яку взяв на станції заправки, аж раптом його знову зросило з голови до ніг холодним потом, достоту як і в ванній. Його охопив страх, що він може згоріти… Але чого б це: адже він не курить, вогню немає й близько…
Поставив каністру додолу, ним трясло, аж забивало дух. Нараз подумав, що він тут сам, тільки він один у цьому місці і якщо займеться, то ніхто не встигне вчасно надбігти, щоб загасити на ньому вогонь: люди поспішали кожне в своїх справах: те там, а те там — аж ген де!
Крадькома, наче хтось міг за ним підглядати, витяг лійку, закрутив пробкою бак, що аж відлунював від порожнечі, підняв каністру з бензином і… не знав, куди йти, куди подітися з оцим бензином, зі своїм страхом згоріти живцем.
Трохи взяв себе в руки. Повернувся, розчинив дверцята машини, поклав туди інструменти, що обпікали його холодні наболілі руки, й швидко пішов геть, — швидше, чимраз швидше, мов утікач, який бачить, що його переслідують, і намагається втекти, однак не кидаючись бігти.
Якщо він почне митись, то втопиться; якщо стане лити бензин у бак, то згорить… отже, що тут розмірковувати далі? Він знав, що буде саме так, і, хай би що йому тепер казали, він усім своїм єством передчув, що з ним могло статись, і врятувався.
Зайшов на юридичний факультет. Порожньо. Зустрів там тільки педеля, дона Себаса. Попросити в нього дозволу поговорити по телефону? Але що він скаже Тройо? Що скаже?
— Доне Себасе, дозвольте поговорити по телефону?
— Дуже радий прислужитись, — шанобливо відповів той, і то був перший людський голос, звернений до нього сьогодні.
Педель почаклував своїми величезними ключами, відчиняючи двері секретаріату, де стояв телефон. Рікардо переступив поріг, але, побачивши, що всередині темно, аж сахнувся назад. Та було смішно не зайти.
Дон Себас розчинив одну віконницю. Під склепінням приміщення портрети людей минулих віків дивились невидющими очима.
Ніяк не наважувався зателефонувати туди. Але йому треба дізнатися, чи вдома Тройо. Та де ж би він міг бути? Зараз пів на восьму ранку, отож він спитає, якщо відповість не Тройо, а хтось інший, як той себе почуває. Але що за дурість питати в цю пору про чиєсь здоров’я? Щоб вийти з незручного становища, набрав навмання якийсь номер, аби дон Себас бачив, що він дзвонить. «Головне управління поліції», — відповів енергійний голос. Мало не впустив трубку й відразу поклав її на важіль.
— Вже поговорили? Можна зачиняти? — Людяний, люб’язний педелів голос заспокоїв його.
Чиїсь кроки. Хтось іде. Неймовірно, але це Тройо.
— Чого ти, так рано на факультеті?
— Шукаю тебе.
— Мене? (Знав би він, що я мало не втопився, а потім трохи не згорів!)
— Я сьогодні встав рано, щоб прогулятися верхи, — пояснив Трояно, — але коли вже вийшов на вулицю, то подумав: ні, краще піду розбуджу Різника й запрошу його купатись.
— Щоб я… — почав був Рікардо тремтячим голосом, весь аж затрусившись: мабуть, у книзі долі таки записано, що він має сьогодні вранці втопитися.
— У тебе вдома мені сказали, що ти пішов на факультет. Я розмовляв з твоєю матір’ю. Вона запитала в мене адресу Шаленого Мураха: хоче віддати якісь альбоми з мистецтва, що їх він тобі приніс.
— A-а… Так…
— Що з тобою, Різниче?
— А що зі мною? — злякано перепитав той, аби щось сказати, і мало не провів долонями по одежі, чи, бува, не лижуть його язики вогню, але вчасно схаменувся. На лобі в нього виступили краплі рясного поту.
— Я вже бачу, що з тобою: похмілля. Напевно, пиячив уночі.
— Так, із хлопцями, — збрехав Рікардо. Знав би Тройо, що він напився сам із собою вдома.
— А машина? Де ти її поставив?
— Та на вулиці, там, де рибні крамниці. Скінчився бензин.
— То треба було заправити її.
— Так, так, я оце збирався її заправити… — мовив Рікардо і знову
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.