Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

— Усе гаразд, усе гаразд. Тут якийсь чоловік, — він змовк, але за кілька секунд озвався знову: — Я був подумав, що це щось інше, але ні, це таки чоловік. У халаті, з перебинтованою головою. Оце й усе, тепер я бачу. А на руці в нього якесь курча чи щось таке.

Випроставшись, я інстинктивно шарпнув руками, немовби хотів простягнути їх уперед. Та оскільки моя права рука по зап’ястя застрягла в індичці, через цей рух і посудина, і накривка з гуркотом полетіли на підлогу. У будь-якому разі, ховатися і таїтися сенсу більше не було, тож я заходився вже без усякого стриму вивільняти руку зі статуеткою. Чоловік тим часом далі говорив у телефон:

— Ні, точнісінько, як я кажу. А тепер він те курча з руки струшує. О, і щось з нього витягає! Агов, друже, що це? Алігатор?

Ці останні слова товстун адресував мені з достоту чарівною недбалістю. Але статуетка була вже в мене в руках, індичка глухо гупнула на землю. Бігцем зникаючи у темряві, що чорніла позаду, я почув іще, як той чоловік сказав своєму приятелю:

— От дідько, а я звідки знаю? Може, якесь магічне шоу.

Як ми повернулися до себе на поверх, я не пам’ятаю. Намагаючись зійти зі сцени, я знову заблукав серед завіс, аж тут де не взялася Лінді, схопила мене за руку і потягла за собою. Далі ми мчали готелем, геть уже не переймаючись тим, щоб не шуміти чи не потрапити комусь на очі. Десь по дорозі, під якимись дверима, я й залишив статуетку — на таці з-під замовленої в номер їжі, біля решток чиєїсь вечері.

Опинившись в номері Лінді, ми просто-таки звалилися на диван і розреготалися. Реготали й реготали, аж доки у повній знемозі вже мало не падали одне на одного. Потім Лінді підвелася, підійшла до вікна і підняла жалюзі. Надворі було вже світло, хоч ранок і видався похмурий. Лінді пішла до мінібару змішати напої — «найсексуальніший у світі безалкогольний коктейль» — і подала мені склянку. Зараз сяде поруч і сама, подумав я, але вона, потягуючи свій коктейль, спроквола подалася назад до вікна і за якусь хвилю спитала:

— А вам не терпиться, Стіве? Чекаєте, коли нарешті знімуть бинти?

— Мабуть, так.

— Ще минулого тижня я не надто про це й замислювалася. Здавалося, це ще так довго... А тепер уже зовсім скоро.

— Ваша правда, — кивнув я. — Мені теж зовсім уже не довго. — А потім тихо додав: — Ісусе любий...

Лінді ковтнула зі своєї склянки і визирнула у вікно.

— Агов, серденько, — почув я, — що це з вами?

— Все гаразд. Просто треба трохи поспати, оце й усе.

Кілька секунд вона не зводила з мене очей і врешті мовила:

— Кажу вам, Стіве, все буде добре. Борис — найкращий. Самі побачите.

— Еге ж.

— Та що з вами таке? Слухайте, для мене це вже втрете. Вдруге у Бориса. Все буде гаразд. І вигляд у вас буде чудовий, просто чудовий. А ваша кар’єра піде вгору, мов ракета.

— Може, й так...

— Ніяких «може»! Різниця буде разюча, повірте мені. Ви з’явитеся в журналах, на телебаченні...

Я промовчав.

— Ну ж бо! — вона ступила кілька кроків до мене. — Веселіше! Ви ж більше на мене не гніваєтесь, правда? Там унизу ми були чудовою командою, хіба ні? І ще щось вам скажу. Відтепер я збираюся бути у вашій команді на постійній основі. Ви, чорт забирай, — геній, і я маю намір посприяти, щоб у вас усе склалося добре.

— Це не спрацює, Лінді, — похитав головою я. — Не спрацює.

— Спрацює, о, ще й як спрацює. Я поговорю з людьми. З людьми, які можуть зробити вам багато добра.

Я далі хитав головою.

— Дуже мило з вашого боку, але пуття з цього не буде. Це не спрацює. Та й не могло спрацювати. Не треба було мені слухати Бредлі.

— Та ну. Я, може, вже й не дружина Тоні, але друзів у мене в цьому місті таки чимало.

— Звісно, Лінді, я знаю. Але не в тому річ. Розумієте, це Бредлі, мій менеджер, намовив мене погодитися на операцію. Я повівся як ідіот, послухав його, але іншого виходу не бачив. Зайшов був у глухий кут, і тут він зі своєю теорією: мовляв, увесь цей план придумала Гелен, моя дружина. Каже, насправді вона від мене не пішла, ні, просто це — частина того її плану. Все це — задля мене, щоб дати мені змогу зробити цю операцію. І коли бинти знімуть, вона повернеться й усе знову буде гаразд. Ось таке торочив мені Бредлі. Навіть тоді, слухаючи його, я розумів, що все це яйця виїденого не варте, але куди ж було дітися? Як не крути, це принаймні давало якусь надію. І Бредлі цим скористався, скористався сповна, він такий, знаєте... гидотний тип. Думає тільки про бізнес. І про вищу лігу. Яке йому діло до того, повернеться Гелен до мене чи не повернеться?

Я нарешті спинився. Лінді довго не озивалася, а потім сказала:

— Послухайте, серденько... Сподіваюся, ваша дружина таки повернеться. Дуже на це сподіваюся. Але навіть якщо цього не трапиться, що ж... перед вами щойно почала розкриватися якась перспектива. Ваша Гелен, цілком можливо, — чудова людина, але життя насправді таке безкрає, що зводити його до любові до когось не годиться. Вам, Стіве, треба з усього цього вибиратися. Такі, як ви, до звичайної публіки не належать. Подивіться на мене. Коли бинти знімуть, я справді виглядатиму, як двадцять років тому? Не знаю. Та й від заміжжя я давно вже не відпочивала. Та все одно я вийду — і зроблю спробу, — вона підійшла і тицьнула мене рукою в плече. — Ви просто втомилися. От поспите трохи — й усе постане у зовсім іншому світлі. Послухайте мене. Борис і справді найкращий. Завдяки йому в нас обидвох усе владнається. Самі побачите.

Я поставив склянку на стіл і підвівся.

— Напевне, ви таки маєте рацію. Борис же, як ви кажете, найкращий. А там унизу з нас дійсно вийшла гарна команда.

— Команда була просто чудова.

Я подався вперед,