Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

я старалася, але всі тільки сміялись, і я думала: який же несправедливий цей світ... Та потім, трохи подорослішавши, я зрозуміла, що не такий уже й він несправедливий. Бо ж навіть якщо належати, як-от я, до тих, кого небо талантом не благословило, то все одно шанс є, все одно можна знайти собі місце під сонцем, тож не варто обмежуватися лише перебуванням серед, так би мовити, публіки. Легко, звісно, не буде. Доведеться важко працювати, не зважати на те, що кажуть люди. Але шанс є, однозначно є.

— Що ж, у такому разі ви, схоже, ним скористалися.

— Світ насправді влаштований дуже дивно. Знаєте, як на мене, це було дуже проникливо. З боку вашої дружини тобто. Порадити вам зробити операцію.

— Даймо їй спокій, моїй дружині. Слухайте, Лінді, а куди ведуть он ті двері? Отам, бачите?

У дальньому кінці приміщення, де довжелезні робочі столи закінчувалися, були три східці догори, а за ними — зелені двері.

— Перевіримо, чому ні? — сказала Лінді.

Ми відчинили ті двері так само обережно, як і попередні, й ненадовго я геть утратив орієнтацію. За дверима було темно, хоч око вибери, і щоразу, пробуючи звернути вбік, я наштовхувався чи то на якусь цупку тканину, чи на брезент. Десь попереду Лінді, яка взяла ліхтарик, начебто давала собі раду краще. Врешті-решт, шпортаючись і мало не падаючи, я вихопився в якийсь темний простір, де вона чекала на мене, присвічуючи ліхтариком мені під ноги.

— Я помітила, — зауважила пошепки Лінді, — ви не любите про неї говорити. Про вашу дружину себто.

— Не зовсім так, — прошепотів я у відповідь. — Де ми?

— І вона ніколи до вас не приходить.

— Це тому, що зараз ми не зовсім разом... якщо вже вам так кортить знати.

— Ой, вибачте. Я не хотіла пхатися у ваші справи...

— Та невже?!

— О, гляньте, серденько! Ось вона! Ми її знайшли!

Вона спрямувала промінь ліхтарика на стіл, що стояв неподалік. На білій скатертині бовваніли пліч-о-пліч два сріблясті куполи.

Я підійшов до першого й обережно його підняв. Усередині, певна річ, лежала жирна смажена індичка. Я приглянувся, де у неї нутро, і запхав туди палець.

— Нічого.

— Треба глибше. Я засунула її дуже далеко. Ті птиці більші, ніж ви собі думаєте.

— Кажу вам, там нічого немає. Посвітіть-но сюди. Треба ще другу перевірити, — я так само обережно підняв накривку над другою індичкою.

— Знаєте, Стіве, як на мене, це неправильно. Не варто соромитися про це говорити.

— Про що говорити?

— Про те, що ви з дружиною розійшлися.

— Коли це я сказав, що ми розійшлися? Я таке казав?

— Ну, я подумала...

— Я сказав, що зараз ми не зовсім разом. Це не те саме.

— Звучить так само...

— Та ні. Це тимчасове явище, просто ми хочемо дещо випробувати... Гей, здається, я щось намацав. Так, тут щось є. Це воно!

— То чого ж не витягаєте, серденько?

— А що я, по-вашому, роблю?! Господи Ісусе! І навіщо було запихати так далеко?

— Тс-с-с! Хтось іде!

Спершу розрізнити, скільки там людей, було важко. Потім голос наблизився, і я збагнув, що це всього лишень один чоловік, який без упину говорить у мобільний. Ще мені стало зрозуміло, де ми. Я був подумав, що ми заблукали десь за лаштунками, а насправді ми стояли на самісінькій сцені, і від бальної зали нас відділяла тільки завіса переді мною. Отже, чоловік з мобільним ішов залою у напрямку до сцени.

Я шепнув Лінді вимкнути ліхтарик, і навколо запала темрява. «Забираймося звідси», — мугикнула вона мені на вухо й навшпиньки шаснула до виходу. Я ще раз спробував витягнути з індички статуетку, але тепер уже боявся зайвий раз чимось зашарудіти, а поза тим, ніяк не міг за неї вхопитися.

Голос усе наближався, аж нарешті спинився, таке враження, просто переді мною.

— ...це не моя проблема, Ларрі. Логотип має бути на картках з меню, і як ти це зробиш, мене не цікавить. То твоя справа. От-от, правильно, дій, переконуй, мене це не обходить. Сюди маєш привезти вже тепер, зранку, найпізніше о дев’ятій тридцять. Усе має бути тут. Столики на вигляд нормальні, їх ціла купа, повір мені. Добре, я перевірю. Добре, добре. Так. Уже йду перевірити.

Останні слова долинули вже збоку: голос пересувався залою. Чоловік з мобільним, напевно, клацнув десь на стіні вимикачем, бо прямо наді мною спалахнуло раптом яскраве світло, а ще щось слабко задзижчало, от ніби ввімкнувся кондиціонер. Утім, наступної ж секунди стало зрозуміло, що кондиціонер тут ні до чого: то переді мною розсувалася завіса.

Двічі за всю мою кар’єру зі мною бувало таке: ось я вже на сцені, мені зараз грати соло — і тут ураз мене мало з ніг не збиває усвідомлення, що я ані гадки не маю, з чого почати, яку взяти тональність, у якій послідовності йдуть акорди. Й обидва рази я просто ціпенів там і заклякав на місці, нерухомий, наче зупинений кадр із фільму, аж доки на порятунок приходив хтось із партнерів. За понад двадцять років професійних виступів таке траплялося лише двічі. Хай там як, на промінь світла, який ударив на мене згори, і на завісу, що зненацька посунулася вбік, я зреагував точнісінько так само: закляк, не в змозі ворухнути й пальцем. А ще мене пройняло відчуття якоїсь химерної відстороненості і такого собі не надто й сильного зацікавлення: мовляв, і що ж я побачу, коли завіса розсунеться остаточно?

Побачив я бальну залу і, перебуваючи тепер на сцені, мав нагоду краще оцінити з висоти розташування столиків: їх поставили двома паралельними рядами до самого кінця. Через яскраве світло над головою решта зали опинилася начеб у затінку, та все одно люстру і вигадливо оформлену стелю можна було розрізнити.

Виявилося, що чоловік з мобільним — то лисий товстун у світлому костюмі й сорочці з відкритим коміром. Клацнувши вимикачем, він, очевидно, відразу відійшов від стіни і стояв тепер більш-менш на одному рівні зі мною. Телефон притиснув до вуха і, судячи з виразу обличчя, слухав свого співрозмовника надзвичайно уважно. Проте вже наступної миті я в цьому засумнівався, бо погляд його був прикутий до мене. Товстун у костюмі мовчки дивився на мене, я — на нього, і ми, таке враження, не зводили б очей один з