Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

То тільки в таких, як ти, жінки гарують, як воли. В мене в хаті не менше роботи, ніж у тебе. Дітей нагодуй, припильнуй, прибери після вас, їсти чоловікові звари, випери, випрасуй… О, не бійся, нема коли дармувати. А гостей щоб забавити – де там!.. Бо ти не маєш про що говорити. Дала йому Жорж Санд – кривиться… Ну, як вже вона сльозлива, то не знаю, хто не сльозливий. То є життя! Розумієш? Якби ти читав те, що люди читають, то не сидів би за столом, як сич… Йому про козаків давай, що-небудь таке зі стріляниною, різних там яничарів, самураїв – о, то він буде читати!.. Ну читала, читала я твого Чайковського, Опільського… їм до Дюма – як мені до англійської королеви… Знаєш, як буду старою бабцею, то, може, прочитаю… Або музику! От гоп-цик-цик – будь ласка. В необмеженій кількості… Та ти куняв у філярмонії! Бетговен! А той собі про екскаватор думає… Добре, хоч визнаєш. А щоб розуміти – вчися, питайся в мене. Я що, з іншого тіста? І я колись не розуміла. Але набралася терпцю і слухала… Я мавпую? Вар’ят! Чого мені їх мавпувати? Чи я свого розуму не маю? Тому й зійшлася з ними, що в нас інтереси спільні. Я мавпую! О Боже… Таке щось часом ляпне – ну ні в тин, ні в ворота… Ти не забув, що – ські нині прийдуть? Поголися. Нічого, ще раз поголишся. Такому, як ти, треба щогодини голитися… Візьми картатий. Краватку! Краватку не забудь! Та де ту? Дай я сама знайду… Господи, як за малою дитиною…

Отак він і жив собі.

І раптом пакунок з Італії від Катаріни. А там ціла купа листів. Виявляється, вони надійшли на його ім’я. Пише якась Марта. Що за Марта? Звідки в неї італійська адреса? Ага, він же послав листа з Італії до своєї нареченої в Станіславів. Може, це вона й дала Марті адресу? Треба спитати… Станіславів… Він там народився, але ще в дитинстві з батьками переїхав до Львова. З листів виходить, ніби ми зналися дітьми? Не можу згадати. Чи справді ми зналися?

Марта знайшла конверт з його адресою випадково. І почала писати, її листи такі теплі, такі затишні, подібні він отримував тільки від мами… Марта писала про город, про сад, про свою тітку Чорну Маньку, про сусідів. Ці листи мов колискові. Коли йому на душі завізно, вмощується на сіні, читає і перечитує.

Перед ним з’являлися і зникали всі її сусіди й знайомі, він уже кожного знав і міг про нього щось розповідати. Якийсь інший, зовсім інший світ поставав перед очима і навіть прокрадався у сни, начебто не Марта описувала йому себе і своє життя, а то він сам згадував.

Так хотілося відписати… Вона запитувала: коли ви приїдете? А що він міг відповісти? Написати правду, що він тут, а не в Італії, що розділяють їх якихось півтори сотні кілометрів, що він одружений, двоє дітей, і що якби не діти, то…

Й подумалося йому – а що, як покинути все і рвонути до неї? Ні-ні, не назавше, на пару днів. Приїхати і сказати: «Це я. Антось із Італії». Два дні брехні. Тільки два. Чи буде це гріхом?

Напевно ти відчув свою схожість до Марти, адже ти такий самий несміливий і нерішучий, живеш не так, як хочеш. Колись ти спіткав жінку, яка заопікувалася тобою, зорганізувала тобі життя, правда, остільки, оскільки їй це було вигідно, але ти приставав на те без вагань, бо відчув себе приписаним до тієї, котра знайшла тобі місце в світі. А що при тім спрямувала цілу твою особистість до виконання різноманітних подружніх функцій, то в перші хвилі це не перешкоджало, і тільки однедавна почав достежувати яловість свого життя. Безрух, який дістав у нагороду, виявився лише втечею перед подальшим життям, безрух цей гарантував певний комфорт, але з часом ти усвідомив пустку, розуміючи, що повинна настати якась зміна. Ти очікував її й боявся водночас. Чи спосіб життя, який ти собі вибрав, і засади, якими керувався, були найліпшим засобом на те, щоб у хвилю смерті подумати, що не змарнував оце життя? Це прийшло раптово – відчуття самотности. Внутрішньо випалений, повертаючись до свого безруху, вдавав, що самота є твоїм життєвим вибором, добровільним і незалежним.

Тільки тепер твоя самотність стала докучливою, коли була вже обдерта з надії на одміну, з марень, що життя твоє стане іншим, кращим…

Тільки не те, не те існування, в якому нічого не відбувається, нічого не діється, нічого поза буденністю. Навіть коли ти вирішив, що не даси більше в це втягнути себе – ані їй, ані нікому, все ж ясно бачив: якого б вибору не зробив, яким би не було твоє рішення, ніколи вже не осягнеш внутрішнього спокою. Цінності, поміж якими мав вибирати, посідали для тебе надто велике значення, щоб резиґнація будь-якої з них могла настати без внутрішнього терпіння. Усе ж відбувалося в атмосфері якогось незвичного фаталізму, внаслідок якого настав цей збіг обставин. Ти опинився на роздоріжжі: з одного боку, Марта з тим світом, в якому ти виріс, а з другого – дружина зі світом, який ненавидиш… Куди тобі йти? Залишити все, як воно є? Чи спробувати виборсатися з багна, повернутись до себе, до свого світу? Це назвуть непорядністю. Але те, що люди називають своєю порядністю, може бути також залежне від випадку. І можна прожити життя, вірячи, що ти є таким і що маєш право називати себе порядним. Проте тільки тому, що завдяки простому збігу обставин не мусив стати перед вибором.

Згадай, що писала Марта про той випадок з паном Сусликом. Навіть такий простий, непомітний чоловічок зумів зробити щось надзвичайне.

«То вже було при кінці війни. У нашому місті зосталося зовсім мало німців – одних послали на фронт, який уже був зовсім близько, навіть поранених, інші, спритніші, кудись повтікали. А ті, що лишились, мали підтримувати порядок. У нас в хаті не було рісочки. Все повиїдали. Мама й кажуть: пішли до тітки. Себто до нашої Чорної Маньки. В тітки був здоровий город і сад, там можна було хоч лободи нарвати. Неподалік текла Рудка і росло багато рогозу. Хто знав, той викопував його коріння, сушив, молов і пік хліб. От ми й пішли. Люди вже почали витикатися з будинків, гуркіт пострілів, що вчувалися зоддалік, нікого не лякав. Усі звикли до нього, як звикають до одноманітного цокання годинника.

Коли ми прийшли на Софіївку,