Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Порожня книжкова шафа навіяла смуток. Тут раніше були його книги. Частину спалив, частину загорнув у рядна й килим і закопав у саду. З книгами тоді було небезпечно. І люди палили ночами в печах, шматуючи сторінки і душі свої.

Узяв рискаль і подався в сад.

– Антосю, та там уже іно гниль одна, – гукнула мама з вікна. – Лиши, сину.

Але він уперто копав. І викопав. Купу мокрого сміття. Деякі книги можна ще було впізнати. Три томи Української енцикльопедії, товста Історія української культури, часописи, «Зелене євангеліє» Антонича… Все пропало. Одне трухля.

Загорнув назад у яму, присипав землю і заскиглив, розмазуючи землю по обличчю.

Думав, закопує на рік-два. Москалі тоді вивозили на Сибір за книги або навіть за хату. Прогулюється, було, якийсь генерал з дружиною околицями та й стане біля кам’яниці.

– Гарна кам’яниця.

– Чудова кам’яниця.

– Розкішна кам’яниця.

– Мабуть, враги народа живуть у ній.

– Ясне діло.

Перевірили – справді враги народа. А куди ж їм, як не на Сибіряку? І от якогось недільного ранку відчиняється в кам’яниці вікно, і з’являється в ньому генеральша в папільотках, а навпроти, через вулицю, відкривається інше вікно, і там також генеральша у папільотках. Та й каже генеральша до генеральші:

– Приходьте до нас на щі!

Розділ V. Був ранок

Був ранок, і була неділя, з-за лахміття сонних хмар визирало все сліпучіше сонце, і трикутник неба вгорі вікна голубішав і голубішав, аж гілка, що перетинала його, здавалося, наливається солодким соком, що ось-ось почне скапувати з її кінчика, увінчаного крихітним листочком, а в кожній краплі відіб’ється і небо, і сонце, і вікно, і погляд чоловіка, що стежить за отою молодечою грою світла. Ось його очі поволі скочуються вниз – по шибі, по гілці, по підвіконню – і вже пролітають над лавою. На лаві нікого нема. Коли ж вона встала, що я й не чув? Аж от долинає до нього з кухні бренькіт посуду, щось там шкварчить, булькає. Відчуття райського затишку і блаженства здивувало: невже я ще здатен розчулюватися? Колись хотів домогтися, щоб душа скаменіла, щоб чийсь біль, чиїсь клопоти, наче літаки, розбивалися об її шорстку кору, хотів стати каменем, невразливою камінною бабою, але війна вилущила мене зі шкаралупи самонавіювань, і побачив, що стати каменем неможливо.

Спогади руйнують душу. Треба вставати. Котра година? Десь збоку, наче з далекої далини, достукується дзиґар, але короткозорість не дозволяє побачити стрілки. Цифри злились в одне біле коло.

Щось роздратовано зашипіло і вихлюпнуло на вогонь, а той і собі почав уже нервуватися й гнівно сичати. Цей діалог продовжувався б ще довго, якби Антось не здогадався, що на кухні нікого нема. Він хутенько зіскочив з ліжка, натяг штани і вийшов на кухню. Відсунув чайника набік.

Куди вона поділася? Забула чайник. Хлюпнув холодною водою в обличчя. Та-ак, цікаво виходить. Наплів казна-що… але ж я не знав, що вона така… Ні, думати – думав, але не знав напевне. Листи – це одне, а… гм… Який вихід?… Жив би тут собі, як у Пана Бога за пазухою, що – ні? Нікуди вже не хочеться. Ще невідомо, як вона до мене ставиться… З тою Італією трохи перегнув. Як я поясню, якого чорта стирчав там стільки після війни? Добре, що хоч ніхто не питає. Ні, такого я від себе не сподівався. Вар’ят… Ясно, вар’ят.

Розділ VI. Його життя

То була помилка, що ти одружився на ній. Вона ж страшенно хотіла чоловіка-інтелігента, але по війні женихів було обмаль. Понадто інтелігентів. А ти був ніким, працював у якійсь зачуханій конторі. Здається, ти її любив. Інакше важко зрозуміти, чому так довго танцював під її дудку. Адже ж сама вона не була якимсь великим цабе. Ну, там родина старосвітська, якийсь маєток, але ж не про те йшлося. Теж мені старосвітськість – жінки працювати не повинні. Ти заробляв цілком достатньо і не перечив. Нехай. Але це боком вилізло. У неї ж і знайомі такі самі були, сходилися мало не щовечора, теревенили про се, про те, пережовували кісточки всіх сусідів, витягали з пам’яті імена – о Тіціан! о Дебюссі! о Шеллі! – імена, що правили їм за козирні тузи у цій безрезультатній грі в інтелектуального «дурня». Імена вихлюпували на стіл, заставлений жертям: в тарілки з вудженою ковбасою, в масні салати, на паруючу курячу начинку, на карасів у сметані, на товсті лоби канапок, ковзали озерною поверхнею холодців, їх, наче мух, ковтала фарширована риба – імена тонули, розчинялися, а роти зосереджено перемняцькували їх і заганяли язиками у глиб шлунків, наче рабів у штольню.

Її товариство – сама сметанка. Так, вона цим пишається. Це ж дуже важливо, у якім ти колі обертаєшся. Хіба не ясно?… Та певно, такі мужики, як ти… Помовч ліпше.

Коли це вона тобі сказала – їй соромно перед знайомими, що її чоловік чорнороб? Це мусило бути десь одразу, як ви одружилися. Вона тебе не питала, вона висловлювала свою волю: віднині ти пан директор. Ти стенув плечима і змовчав. Бачиш, тобі це здалося просто маленькою жіночою примхою. Хоча повинен був насторожитись. Поступово ця маленька жіноча примха розродилася цілим виводком таких самих примх.

Нема чого приводити до хати своїх дружків. Хочеш, щоб усе вилізло назовні? Скільки я тобі товкмачу – навчися поводити себе культурно. Нині ти знову тримав виделку, як якесь долото. А з ножем коли їсти навчишся? Крім того, міг би й не плямкати за столом… А я кажу – плямкаєш. Що я – глуха? Кара Господня, а не чоловік. Ні, дорогенький мій, те, що я вимагаю від тебе, якраз і говорить про мою небайдужість до тебе. Я ж не хочу встидатися за свого чоловіка. Хіба то зле? Можеш і мені дорікати, як є чим. Подивися збоку на себе. Як ти ходиш? Згорбиться, як старий дідуган, очі втупить у землю… Ну, знаєш, не один ти каміння в концтаборі трагав… Звичка! Дурних звичок треба позбуватися… Маєш рацію, ідеальним ти бути не можеш. Ніхто не ідеальний. Але прагнути цього треба… Така дрібниця – роззуватися на кухні. Нє, він суне, як глухий на суд. Вже такого не запам’ятати – ну, знаєш, вже б мала дитина запам’ятала… А що? Нічого страшного, як і про це подумаєш… Голова в нього забита? А в мене не забита?… Як? Ти насмілюєшся мені цим дорікати? А в кого працює? У – ського працює? Нє.

У – цького працює? Нє.