Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

— Десь мені доводилося бачити таку фактуру кістки, — Нод узяв зуб.

— Навряд, — заперечив Самус. — Фактура іклів крега унікальна. Хіба, може, у вашій Республіці у музеях експонуються списи первісних людей з цих зубів чи прикраси.

— Ні, не експонуються. Чому ти вирішив, що ми з Республіки? — Нод незворушно повернув артефакт баронові, ніби не надавши великого значення тому, що Самус викрив місце їх походження.

— А звідки ж іще, коли не з Республіки? Я вже переконався, що ви не гирлонці, бо не знаєте місцевих звичаїв, не з Імперії, бо вчора дипломатів у цьому шатрі співвітчизниками не називали! Мешканці султанату смагляві та чорняві...

— А Конфедерація? — запропонував версію Рамир.

— Ви слухали мою оповідь про крегів, немов уперше, а у Залізних Горах найкращі музейні колекції палеонтологічних артефактів. Їх показують усім школярам, розповідаючи про життя викопних тварин. Це частина обов'язкової освітньої програми. На записних двійочників ви якось не схожі, хоча прогалини в освіті маєте. Отже, ви не з Конфедерації.

— Прогалини, може, і є, однак візерунок я точно бачив, — Нод дістав зі свого портфеля стилет, взятий у банківському сейфі. — Ось тут.

— Овва! — Рамир першим заволодів зброєю.

— Дай поглянути, — Самус постукав нігтем по руків'ю. — Так його зроблено із зуба крега! І чому я вже геть вам не дивуюся? — запитав він сам у себе. — Технологію обробки цього матеріалу давно втрачено. Зуб дуже міцний, але коли різьбяр прикладає надмірні зусилля, або зуб, або різець ламається. Секрет обробки знали у секті ратхарів. Нині ж викопні зуби майже не трапляються, тому й технологію забули, — барон зняв піхви з кинджала. — Так і є! Це один з восьми кинджалів графа Вульснера, — він тицьнув у вигравіюване на лезі зображення рогатого черепа.

— Хто такий Вульснер? — Нод удав, що нічого не знає про садиста.

— Був колись у імперії такий маніяк. Йому зрадила молода дружина, він убив її і від того збожеволів. Сподобалося графу мучити юних дівчат. Лише відчуття їх мук збуджувало у ньому сексуальний потяг. Спочатку влада дивилися на його злочини крізь пальці, бо мучив він лише своїх селянок. Та зрештою селяни повстали. Маніяк ледь утік зі свого приморського патіо на північ, у гірський замок. Там...

— Він надав землю для поселення ратхарам, які за це віддали йому на муки трьох незайманих красунь, — завершив історію Рамир.

— Чекай! — втрутився Нод. — Нехай Самус завершить.

— О, ви про це теж чули, — барон знову не здивувався їх обізнаності. — Граф поселив у своїх горах ратхарів, а вони, коли набрали сили, вбили свого, так би мовити, мецената. Вже пристарілого. Під час чергової садистської оргії. Вісьмома унікальними кинджалами з руків'ями із зубів крега. Гайдуки графа збіглися на його крики, але знайшли його бездиханне тіло, простромлене у восьми нервових вузлах — люто сконав. Ритуальне то було вбивство, а за кинджалами, подейкують, ратханари й понині полюють — повернути собі прагнуть. Вульснер помер бездітним, тому маєтності його перейшли до імперської корони, а ритуальні стилети попервах привласнили гайдуки. Однак імператор швидко оголосив їх державною власністю та наказав конфіскувати з певним фінансовим відшкодуванням. Конфіскували сім. Нині вони у імператорській скарбниці, а восьмий викупив у гайдука...

— Мабуть, що котрийсь із герцогів Азборанів, — підказав Нод. — Гаразд, бароне, усе одно ніде тебе подіти. Слухай нашу правдиву історію...

Закінчення Нодової оповіді Самус слухав у лімузині. Цього разу він кермував сам — щоб водій не почув зайвого. Найбільший сумнів у барона викликало те, що військові у Республіці, як виявляється, спекулюють пальним! Неймовірні ж обставини продовження роду Азборанів він сприйняв лише з легким подивом, одразу беззастережно повіривши, що русявий зеленоокий парубок на передньому сидінні справді є сімдесятим герцогом Азборанським. Втім, пропозиції поглянути при нагоді на оригінал герцогського заповіту він не відхилив.

Самус пояснив, що відповідно до традиції успадкування аристократичних титулів, після оприлюднення історії, викладеної у листі старого рибалки Яната, вона має бути визнана королевою та парламентом. У такому разі шістдесят шостим герцогом буде вважатися Брийом, шістдесят дев'ятим, відповідно, Нодів батько, а Нод — рівно сімдесятим. За правом народження Нод, поза всяким сумнівом, має право на цей титул. Більше того, той факт, що Банк визнав його спадкоємцем статків Азборанів, означає непряме визнання прав Нода і владою Князівства. Можна не сумніватися, що Авуру IX вже повідомили про появу нового Азборана, і він, напевне, міркує, як використати несподіваного «джокера» у складній дипломатичній грі.

Однак визнання Нода вродженим герцогом у Ланоді, швидше за все, неможливе. По-перше, короні тоді доведеться провернути величезний майорат Азборанів, який після «уривання» роду успадкувала корона. А по-друге, і це головне — усе династичне право у королівстві з часу регентства королеви Сафітії ґрунтується на тому факті, що рід-дублер, який мав посісти престол у випадку уривання династії Вепрів, вже не існує. Визнання Нода герцогом Азбораном означатиме незаконність царювання усіх наступників Горанга III, адже після його смерті Сафітія правила як регентша, а престол вважався вакантним, допоки у Гирлоні у племінниці Горанга III та другого сина правлячого князя не народився хлопчик, якого і проголосили спадкоємцем трону Ланоду. Щоб підкреслити наступність, його назвали Горангом. Правив він під ім'ям Горанга IV, а підданцям запам'ятався тим, що заборонив полювання на рідкісних тварин, перш за все, на білу лисицю. Він і є засновником нині правлячої Гирлонської династії на троні Ланоду. Ці обставини дають Нодові вкрай мало шансів бути визнаним як герцог Азборан — принаймні, у Ланоді. На звертання до себе як до герцога він, вочевидь, має право, та чи довго із тим правом проживе, якщо про нього стане відомо тим, хто вже давно накинув оком на хиткий трон його, Самусової, матусі?

Вислухавши усе це, Нод вирішив до часу не перевантажувати свідомість Самуса ще й розповіддю про свої «сонні» розмови з Горангом III.

Під компетентним керівництвом Самуса на купівлю одягу та аксесуарного причандалля вони витратили лише години зо три. Усе придбали в одному магазині у старому місті — клубному закладі, куди допускали лише обмежене коло клієнтів. Барон був членом клубу. Магазин розташувався у непримітному провулку і зовні виглядав зовсім маленьким, проте всередині виявився велетенським — містився у природній печері. Їх супроводжував сам управитель. Спакувавши шість валіз різноманітного одягу, взуття, пасків,