Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

Як він міг так думати? І так довго думати хоч на одну хвилину забути те, що для цього, він цього – повинен був жити? А він забував це не хвилину і не дві, а роки, роки!..

Але ж не відразу він забув. Він мучився, він сподівався. За віщось – він і досі не зна, за віщо саме – його сюди, одірвано від рідного краю, від сім’ї, ві того. Але він тоді не занепав духом. Він ждав. Чого? А чи він сам знав – чого? Тільки воно повинно було бути таке, що відразу могло б одмінити все. Він ждав, і тяжко було ждати…

Листів він мало мав. Іноді писав батько, але не міг шукати він одповіді на свої пекучі питання. Незабаром і вмер (матері вже давно не було). Були ще товариші, друзі – люди, що мали з їм однакові думки, однакові надії. Та від їх мало що було: декому не можна було, а дехто…Всяке було! Але ж Корнієнкові з того не легшало і ждати було тяжко, ой, тяжко!

Глухі, невиразні звістки долинули й до його. Він почув про кінець семидесятих років, почув про загальну мовчанку. Були важкі часи… Всім ледве можна було дихати. Здавалося, що все вмирало, ніщо вже не могло жити. Так йому тоді здавалося…

Оттоді вперше ця ганебна думка ввійшла до його в голову. У нас нема сили, щоб досягти свого – нас роздавлять. Ось воно! Він клав на терези на одну шалю наш убогий дух, наші лінощі, зрадництво та нелад, а на другу – могутню взброєну систему. Він важив це, і друга шаля важко й глибоко спускалася додолу. І йому в грудях кипіла тоді злість, лютість на себе самого, на ввесь рідний край та народ за те, що, проживши стільки віків, цей край і цей народ не міг виробити в себе нічого– нічого, опріч безладного, безглуздого отарного духу. О, які це страшні хвилини були й до якого страшного виводу вони довели: надії нема! Ні, більше ще від того! Не тільки надії нема, а навіть і не варто. Не варто, бо все нікчемне, бо ця нікчемність, байдужність, безладність повила весь народ згори аж до споду, і не може бути рятунку. Не варто!

А там уже пішло швидко. Там уже не було ніякого впину… І йому згадалося, як він сам собі зрікся свого Бога, як він собі пообіцявся служити мамоні[224] і як він служив… І він застогнав тяжким, страшним стогнанням.

Той, що про його пісню співають, – мук не злякався, а він? Він проміняв усе за якусь тисячу рублів щорічної плати, продав за…

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То віддасте!..

Він оддав! Що ж тепер – він? Як звуть тих людей, що так роблять? Тепер ніяк не звуть, тепер кажуть, що в його просто погляди відмінилися, та й годі; а колись – що тоді, як звали? Хто так саме зробив – продав матір? Брюховецький! Як звали Брюховецького? Зрадник! Він скрикнув несамовито, страшно і, простягши руки наперед, трохи не впав додолу. Але він удержавсь. Хитаючись, підійшов до столу, сів… Він просидів деякий час не рухаючись. Йому було холодно, він трусивсь. Це було не од вікна, бо надворі було тепло…

Так… Зрадник! – І стогнання вихопилося крізь зціплені зуби. Що йому тепер почати? Зрадника рідний край не прийме. Він не може належати до чужого краю, а свій не може його прийняти.

Що ж він таке? Де він існіє? Він не існіє, він уже вмер. Ось чого було йому холодно! Це був смертельний холод.

Що ж йому робити?

– Що робити? – промовив він голосно і сам злякався свого голосу. – А що зробив Брюховецький? Брюховецький нічого не зробив, бо Брюховецькому зроблено. А йому ніхто нічого не зробить: тепер такого не роблять, роблять? Хіба зрада вже не зрада? О, нехай би зрадників найлютішими муками, нехай би повинен себе скарати…

І він зна що зробити. Треба тільки докінчити те, що почалося. Він уже вмер, але тіло ще живе. Ну, він його покинув…

Він устав холодний, зважливий. Він увесь випроставсь і вже простяг був руку…

Щось сяйнуло йому перед очима. Ясні зорі світилися на високому небі. Тихії зорі!..

Він упав назад на своє місце. Умерти, покинути рідний край – любий, коханий, рідний край! Так хочеться дихати його повітрям, гуляти поглядом по широких степах, так хочеться – о! як хочеться! – віддати себе на роботу рідному краєві, рідному народові! Темний, зопсований цей народ: прибитий, здеморалізований цей край, але що до того? Тепер він вірить в ідею, в її силу. Хіба може ідея не подужати? Хіба може ідею що подужати – централізація там, чи багнет, чи кайдан, чи інквізиція? Все зникає, тільки ідея зостається, тільки вона подужує і тільки їй треба служити. І він хоче їй служити, хоче служити рідному краєві!..

Рідному?.. Чи він же йому рідний? Адже він уже продав шмат гнилої ковбаси, і нема йому прощення.

Невже нема? О, якби було!..

Він скочив і кинувсь до вікна. Там сяли зірки:

На тихії води,

На яснії зорі –

згадалась йому пісня невільницька. І відразу постали над головою верби, повіяло на його степовим вітром і плеснула йому в вічі Дніпрова хвиля… Як підрізаний упав він на вікно і заридав…

Проминув місяць. Швидкий поїзд Курсько– Харково– Азовської залізниці біг на південь. Була ніч. На платформі вагоновій стояв чоловік. Він стояв нерухомо куди линув поїзд, – на південь. Він мало не всю ніч не сходить відсіля. Він жде…

Він порвав з усім, покинув усе і тепер їде віддати своє життя, їде заробити прощення.

І він жде…

А тим часом ніч уже минала. Засіріли тумани. Золотий промінь пронизав їх і облив землю ясним світом. Перед самотнім подорожнім розіслався степ, а серед його здалека маячіло, визираючи з-за верб зелених та садків, якесь село. Тоді оповитий могутнім радісним почуванням він простяг уперед руки; очі йому засяли, а уста палко шепотіли: – Край мій! Любий мій! Україно моя!..

Сама, зовсім сама

Ея душа была из тех,

Которых жизнь – одно мгновенье…

…

Творец из лучшего эфира

Соткал живые струны их;

Оне не созданы для мира,

И мир был создан не для них.

Лермонтов.

I

Марина встала нарешті і замірилася[225] йти. Уже втретє вона йти