Читати книгу - "ВІЙН@: битви в кіберпросторі, Шейн Харріс"

експерименту лякають. На відеозаписі, який просочився у пресу, можна побачити велетенський зелений генератор, що трясся наче під час землетрусу, аж поки із нього не вирвалася пара й чорний дим. Ефект здавався майже анімаційним, проте був абсолютно реальним, а експеримент виявив критично слабке місце в самому серці американських електромереж. Офіційні особи боялися, що хакери можуть вивести з ладу енергетичне обладнання і це призведе до аварійного вимкнення струму, яке триватиме тижні або й місяці, аж поки обладнання не замінять.

Кіберзагроза вже не була гіпотетичною. Міністерство оборони мусило відреагувати на вторгнення в комп’ютерні мережі підрядників. Окрім креслень і секретних розробок систем озброєння, які хакери викрали або збиралися викрасти, були: креслення Єдиного ударного винищувача, гвинтокрила Black Hawk і безпілотного літального апарата віддаленого стеження Global Hawk; інформація про відеосистеми й канали передавання даних безпілотників; креслення ракетної системи Patriot, реактивних двигунів компанії General Electric і протиракетної системи Aegis; інформація про методи аналізу розвідданих; креслення сонара для підводного картографування і бойового корабля ВМС прибережної зони; схеми легких торпед; креслення бойових машин Корпусу морської піхоти; інформація про плани екіпірування армії новітніми приладами для ведення спостереження і розвідки; креслення вантажного літака C-17 Globemaster, а також інформація про армійську глобальну систему управління вантажоперевезеннями; системні креслення літака-розвідника RC-135; опис технології перехоплення радіосигналів і схеми радіоантен, використовуваних військово-морськими силами. Кожен підрозділ американських збройних сил опинився під прицілом, так само як технології та озброєння, які Сполучені Штати використовували для війни у кожному вимірі – на землі, на воді, у повітрі та в космосі.

Але як переконати Буша у необхідності негайних дій? МакКоннеллові було відомо, що президент не знався на техніці. Якось він сказав, що користується «ґуґлом» украй рідко, здебільшого, щоб поглянути на супутникові знімки свого ранчо в Техасі. Було б складно пояснити йому технічними термінами, як хтось, сидячи за клаві­атурою за тисячі кілометрів од США, може вчинити хаос за допомогою пристрою, майже незнайомого президентові. Тому МакКоннелл звернувся до теми, яка володіла увагою Буша впродовж практично всього терміну його президентства, – до тероризму.

МакКоннелл запропонував Бушу уявити такий гіпотетичний сценарій: що сталося б, якби терористи «Аль-Каїди» не захоплювали комерційні авіалайнери й не скеровували їх у будівлі 11 вересня 2011 року, а натомість зламали бази даних провідних фінансових організацій і знищили їх, стерши на порох світову фінансову систему? Не можна було б проводити транзакції. Не можна було б здійснювати торгові операції. Через комп’ютерні мережі світу щодня перекачуються трильйони доларів. Ці «гроші» насправді просто інформація. Баланси рахунків. Розподілені мережі електронних бухгалтерських книг, які зберігають інформацію про те, хто і що купив чи продав, хто, кому і куди переказав гроші. Варто лише пошкодити частину цієї інформації або знищити її, і масова паніка неминуча, доводив МакКоннелл. Економіки країн можуть упасти лише через брак довіри, а що вже казати про те, що банки й фінансові організації навряд чи зможуть відновити втрачені дані.

Здавалося, Буш не повірив. Як злодій, озброєний лише комп’юте­ром, зможе проникнути у святилище американської фінансової системи? Хіба ж ці компанії не вдаються до запобіжних заходів, щоб захистити свої цінні активи? Чи є інші вразливі місця? Буш хотів знати про них. Чи загрожує небезпека Білому дому? Буш показав на телефон захищеної лінії зв’язку на своєму робочому столі, яким користувався для спілкування з членами кабінету міністрів і іноземними керівниками.

– Чи може хтось прослуховувати? – запитав Буш.

В Овальному кабінеті запанувала тиша. Радники президента з питань національної безпеки нервово перезиралися. МакКоннелл зрозумів, що президентові досі ніколи не розповідали, яким заслабким був електронний захист органів влади, та й держави загалом.

– Пане президенте, – сказав МакКоннелл, – якщо можливість зламати пристрій зв’язку існує, ми повинні вважати, що наші вороги неодмінно спробують нею скористатися.

А після цього МакКоннелл перелічив Бушу всі способи, за допомогою яких США можуть використати телекомунікаційну систему Іраку. Президент почав усвідомлювати: те, що він може зробити з іншими, інші можуть зробити з ним.

Повертаючись до гіпотетичної кібератаки на фінансову систему, МакКоннелл навів іще одне порівняння з тероризмом:

– Економічні наслідки такої атаки будуть значно гіршими, ніж від атак 11 вересня, – запевнив МакКоннелл Буша, який знав про те, що удар по вежах-близнюках посилив економічний спад США.

Буш здавався приголомшеним. Він повернувся до міністра фінансів Генрі Полсона, який раніше обіймав посаду генерального директора інвестиційного банку Goldman Sachs:

– Генку, те, що говорить Майк, – це правда?

Полсон відповів:

– Навіть більше, пане президенте, і коли я працював на Goldman, цей сценарій не давав мені спати ночами.

Буш підвівся.

– Інтернет – наша конкурентна перевага, – звернувся він до своїх радників і членів кабінету міністрів. – Ми повинні зробити все необхідне, щоб захистити його. Якщо доведеться, ми запустимо новий мангеттенський проект, – сказав президент, натякаючи на секретну програму зі створення першої атомної бомби за часів Другої світової війни.

МакКоннелл ніколи не сподівався на таку сильну реакцію. Він понад десять років очікував, аж поки президент – якийсь із президентів – встромить спис у небезпеки, які, на його думку, лежали просто на поверхні повсякденного життя.

Буш звернувся до МакКоннелла:

– Майку, ти окреслив проблему. У тебе є тридцять днів на її вирішення.

Ніхто не зміг би «вирішити» цю проблему за 30 днів, якщо її взагалі можна розв’язати. Але президент Буш лише попросив розробити комплексний план посилення державного кіберзахисту, поклавши початок вирішенню одного з найважливіших технічних завдань в американській історії. МакКоннелл побачив рідкісну можливість і вхопився за неї. Проте він не міг упоратися самостійно. Тому начальник шпигунів звернувся до джерела технічної майстерності, яке знав найкраще.

Від самого початку державний план кіберзахисту розробляло АНБ. До цього плану ставились як до військової та розвідувальної програми, тому тримали його у суворій таємниці. Він був офіційно засекречений президентським наказом, який Буш підписав у січні 2008 року. Адміністрація планувала витратити $40 млрд на реалізацію програми протягом перших п’яти років – величезна сума для одного напряму. Не лише МакКоннелл, а й Кіт Александер очікував миті, коли президент покладе весь свій авторитет і вплив на підтримку державних зусиль із протидії невидимим ворогам, які, на думку Александера, становили справжню загрозу для Сполучених Штатів. Александер також вважав, що зловмисні хакери, які, вірогідно, працюють на ворожі держави або терористичні угруповання, врешті-решт оберуть за мішень фінансові організації на Волл-стріт, електромережі та інші критично важливі об’єкти інфраструктури.

На першому етапі державного контрнаступу потрібно було скоротити кількість потенційних цілей. Міністерство оборони обмежило виходи до загальнодоступного інтернету до 18 шлюзів. Це був надзвичайний захід, зважаючи на те,