Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Третім чинником є мультимедійна інтеграція, яка поєднує у комплектах аудіовізуальної комерціалізації кінофільми і відео, диски з музикою до них, права на демонстрування на телебаченні та права на виробництво і продаж пов’язаних товарів (футболок, напоїв, іграшок). Кілька років тому ця транснаціональна пропозиція певною мірою відфільтровувалася національними системами демонстрації й продажу, а також смаками та різними звичками споживачів. Спроможність здійснення національного відбору та включення національної продукції до глобалізованої зменшується у досить радикальній формі мірою того, як транснаціональні підприємства купують кінозали або будують нові комплекси за прогресивними технологіями, придушуючи традиційні. Видавництва метрополій заволодівають мережами книгарень або створюють книжкові супермаркети, інші макропідприємства привласнюють торговельні центри і крамниці, які включають до асортименту відео, публікації і диски.

У ті самі роки, коли здійснювалася ця реструктуризація і мондіалізована експансія культурних індустрій за протекціоністської підтримки власного виробництва Сполученими Штатами і європейськими краї­нами, латиноамериканські уряди приватизували телевізійні канали, обмежили кредитування для зйомки кінофільмів і загалом державні інвестиції в аудіовізуальній і видавничій сферах. У той час як радіо і телебачення перетворилися на головні засоби поширення інформації і розваг, високої культури, на сценарії суспільного життя і стимули споживання, уряди вирішили, що не повинні нічого ані робити, ані вирішувати щодо їхньої діяльності. Наша залежність збільшується через те, що ми не розвиваємо в ендогенному напрямі цю галузь виробництва, яка на глобальному рівні зростає найдинамічнішими темпами, створює найбільшу кількість сучасних робочих місць з високим компонентом доданої вартості, високою заробітною платою і можливостями кар’єрного зростання. Державна діяльність стримує нечисленні комерційні канали і дуже зрідка патронує мас-медіа, в яких культурні й мистецькі програми превалюють над торговельними: канал «Культура» в Бразилії, канали «11» і «22» у Мексиці й окремі програми в інших країнах – які охоплюють 2 або 3 відсотки аудиторії у цих суспільствах і не становлять стратегічної альтернативи комерційній відеокультурі.

Ще драматичнішою є ситуація у сфері сучасних технологій. Я маю на увазі перехід від аналогового запису до цифрового і також поєднання телекомунікаційних та інформаційних ресурсів. Це спірна територія між американцями, європейцями і японцями за контроль над усім світом з довгостроковими наслідками щодо накопичення стратегічної і службової інформації, яка охоплює всі галузі культури – від документування історичної спадщини та мистецького експериментування до комерціалізації товарів найбільш гетерогенних за місцеперебуванням, створення наукових розважальних мереж. Крім запуску нечисленних латиноамериканських супутників та обмежених другорядних і підпорядкованих досліджень у деяких країнах, цей регіон є лише споживачем цих нововведень.

Навіть єдині дві країни з потужною експортною аудіовізуальною індустрією і високою виробничою потужністю – Бразилія і Мексика – не втілювали програми з конкурентоспроможного інформаційного розвит­ку. У той час як у Сполучених Штатах із кожних 10 тисяч осіб 539 осіб мають факс, в Японії це 480, в Уругваї лише 34, а в Чилі 11 осіб. Щодо телевізорів, у Сполучених Штатах їх 805 на кожну тисячу мешканців, у Франції 589, у Німеччині 554, натомість у периферійних країнах із масштабним виробництвом телевізорів, таких як Мексика і Бразилія, відповідно 219 і 220 осіб (UNESCO, 1998: 46 та 107). Від Інтернету зазвичай очікують на демократизацію доступу до національної і міжнародної публічної сфери, однак лише менше двох відсотків латиноамериканців мають доступ до цієї «мережі мереж» – у порівнянні з 23,3 відсотками населення у Сполучених Штатах і 6,9 у решті країн ОЕСР (Trejo Delarbre, 1999: 262; PNUD, 1999). Найзаможніші 20 відсотків населення отримують 93,3 відсотка доступу до Інтернету і розпоряджаються, якщо володіють англійською, 70 відсотками хостингів – місць, звідки поширюється інформація, серед яких частка іспаномовних становить менше двох відсотків.

Слід нагадати, що саме впродовж 1980–1990-х років, коли латиноамериканські держави відокремилися від виробничої інфраструктури в аудіовізуальній сфері й утрималися від участі в технологічних інноваціях, вони покінчили з військовими диктатурами й у декількох країнах розвинули процеси демократизації й соціальної участі – найпрогресивніші за свою історію. Позбавившись засобів комунікації, які набували масовості, уряди залишили у приватній власності – нерідко транснаціональній – ключові механізми інформування громадян і громадські канали для висловлювання ними своєї думки.

Під кутом зору ускладнення пропозиції і розширення культурного споживання обидва останні десятиліття демонструють відчутний прогрес: радіо і телебачення дійшли до 90 відсотків осель, було надано доступ за допомогою кабелю, Інтернету і поширення транснаціональних магазинів і послуг до незвіданого багатства інформації і розваг. Однак цей спосіб, у який ми долучаємося до глобалізації, має зворотний бік: вилучення культурних ресурсів і зниження спроможності внутрішнього виробництва. У розподілі прибутків від аудіовізуальної продукції американські підприємства отримують 55 відсотків світових прибутків, європейські – 25, азійські – 15 і латиноамериканські країни – 5 відсотків (Hopenhayn).

Логічно, що співвідношення між імпортом і експортом латиноамериканських країн катастрофічне. У 1997 році вартість мита, сплачена латиноамериканськими країнами в аудіовізуальному секторі, сягнула 2351 мільйона доларів, тоді як вартість експорту зупинилася на 218 мільйонах. Навіть Мексика з її масштабним виробництвом заплатила зі свого експорту Сполученим Штатам 13 доларів з кожної сотні, яку витратила на закупівлю аудіовізуальної продукції цієї країни (Bautista, 1999). За цих умов важче обирати: 85,8 відсотка аудіовізуального імпорту Латинської Америки надходить зі Сполучених Штатів. Є небагато можливостей захистити показ кінофільмів власної країни, коли американський і меншою мірою канадський і австралійський капітал заволоділи розподілом кінозалів, продажем і орендою відео і телепрограм. Зазнають невдачі, як це трапилось у Мексиці, законопроекти щодо спрямування невеликої частки вартості вхідних квитків на фінансування національного кінематографу, і навіть в Аргентині, де закон був ухвалений, уряд Карлоса Менема поставив ці ресурси до першочергових скорочень бюджету за 1999 рік. Європейці також мають несприятливу ситуацію з відеокультурою, створеною в Сполучених Штатах (у 1997 році, за даними, наведеними Ворньєром, дефіцит становив 5600 мільйонів доларів), однак вони розвивають спільне виробництво між країнами свого регіону і їм вдається підтримувати обсяг кінематографічної продукції, який утричі перевищує аргентинське і мексиканське виробництво. Лише телебаченню двох країн – Бразилії і Мексики – вдається врівноважити свій взаємний обмін з Європою (Bonet та De Gregorio, 1999: 99–102).

Європейське законодавство заохочує спільне виробництво, спрямовує на це фонди підтримки, такі як Media та Euroimages, і сприяє демонстрації його продукції у своїх країнах. Між Іспанією та декількома латиноамериканськими країнами були укладені двосторонні угоди, які передбачають подібні проекти, однак від 1982-го до 1996 року в Латинській Америці були зняті лише 42 іспанських кінофільми, що не є ознакою інтеграції, якщо подивитися, що за той же період у Іспанії було зроблено 1053 кінофільми.

У виробництві фотографії іспанці потерпають від контролю 70 відсотків свого ринку тими самими п’ятьма підприємствами, які домінують в Латинській Америці. Однак останній регіон з обсягом продажів у 2500 мільйонів доларів щороку випереджає Іспанію, яка отримує приблизно 600 мільйонів щороку. Проте не зовсім правильно говорити про латиноамериканський ринок,