Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Горіли й поволі плавились свічки. Світили не яскраво, проте досить, аби Клим розгледів на підлозі посеред кімнати жінку, чиє справжнє ім’я так і лишиться для нього загадкою. Вона не назветься, вона взагалі нічого не скаже.

Мертві не говорять.

Пані лежала, розкинувши руки, немов крила. Ноги теж розвела в різні боки, поставила, трохи зігнувши в колінах, – не зовсім пристойна поза, надто інтимна, аби її бачили сторонні. Наблизившись ще на два кроки, Кошовий розгледів те, щодо чого мав сумнів до останнього, – жінка роздягнена.

Не гола.

До білизни, груди виклично відкриті у викоті спідньої сорочки, навіть навмисне висунуті. Очі вже звикли до тутешнього освітлення, й Клим побачив темний сосок правої груді, ніби навмисне викладений на загальний огляд. Волосся розпущене, розкидалося довкруж голови.

Кров.

Видовище заворожило, притягувало до себе. Пам’ятаючи про небезпеку, та зараз не бажаючи зважати на неї, Кошовий ступив ще ближче, носи черевиків торкнулися оголеної нижче коліна ноги Пані.

Нахилився.

Ближче, нижче.

Густа темна рідина витікала з перерізаної шиї.

Давно витікала.

Вже не пульсувало, зупинилося, запеклося в калюжі, яка обрамляла голову й мастила волосся.

– Ха-ха-ха-ха!

Від раптового й різкого звуку Кошовий здригнувся, ледь не втративши рівновагу, й таки міг її втратити, впавши на мертву повію. Здавалось, це вона регоче, сміється з нього, радіє, що заманила, обдурила, налякала. Та наступної миті моторошний сміх пролунав, прокотився кімнатою знову, лунко відбиваючись від стін, і Клим зрозумів: це позаду.

За спиною.

Той, хто так щиро реготав, тут, поруч, усередині. Був весь час, бачив, як Клим зайшов. Чекав на нього і зараз причаївся, аби напасти.

Але нападають тихо.

Зненацька.

– Ха-ха-ха-ха!

Поки сміялися вдруге, Кошовий встиг трошки опанувати себе, ступити крок убік, відходячи від убитої й пересуваючись ближче до кутка, ніби порятунок був там. Розвернувся в русі, здивувавши себе власною зграбністю. Видерти револьвера з кишені не зміг так вправно, як то роблять поліцейські чи лиходії на кіноекрані. Заважала рукавичка, й Клим, підсвідомо розуміючи – займається зараз не тим, все одно стягнув її, кинув під ноги, по зброю поліз голою рукою.

Вийшло краще.

– Ха-ха-ха-ха!

Мороз пробіг по шкірі під одягом.

Волосся стало дибки під капелюхом. Йому не здалося – здибилося, тепер напевне знає: так буває, у книжках не брешуть. Кошовий упізнав цей сміх. Не сподівався почути його втретє після того, як побував у Кульпаркові та в покинутому будинку, де майже в нього на очах зарізали нещасного Луку.

Божевільний убивця.

Він тут, у передпокої, невидимий Климові, але напевне бачить його.

Дозволив озброїтися. Чекає.

– Чого чекаєш! – вирвалося в Кошового. – Чого чекаєш, ти! Йди сюди! Ти ж для того сюди прийшов!

Викрикував, не розуміючи, для чого: чи то підбадьорював себе, марно проганяючи страхи, чи сподівався налякати чи бодай роздратувати, спровокувати ворога. Хай би вийшов нарешті, показався на очі. Для чогось же клятий Різник заманив його сюди…

– Для чого! Чорт забирай, для чого!

Відповіддю став черговий розкат нелюдського сміху.

Мороз уже не бив шкіру – пробрався всередину, підступно стискав серце.

Витягнути озброєну руку під собою вартувало чималої вольової напруги.

– Йди! Виходь, йди!

Попереду, з боку передпокою, справді почувся рух.

Невидима постать шаснула в прочинені двері.

Хрясь!

Сильним поштовхом іззовні вони зачинилися, грюкнувши при цьому.

Страх не змусив думати про обережність. Уже не усвідомлюючи, що робить, куди біжить і чим усе це може скінчитися, Кошовий, не оминувши тіло – перестрибнувши, стрімголов кинувся за втікачем. Усе це могло бути хитрим маневром, аби виманити противника й зустріти, підловити в передпокої. Та щось підказувало – убивця справді залишив помешкання.

Сіпнув двері, вискочив у двір.

Зупинився, перевів подих. Отак і вкляк із револьвером напереваги, не знаючи, куди й за ким далі бігти.

Аж тепер сіпнулося віко, вкотре за останні дні – сильніше, ніж завжди.

Ходити Львовом отак, зі зброєю на виду, Клим собі дозволити не міг. Лишатися тут, чекаючи на поліцію, теж. Відчував себе як не Різником, то щонайменше – спільником. Той удруге намагався влаштувати таку саму пастку, хіба в попередній раз напав. Тепер, можна вважати, теж напав, тільки в інакший спосіб.

Курва твоя мама, хто ж ти такий?!

Ще раз озирнувшись через плече на місце скоєного злочину, Клим заховав револьвер глибше до кишені й подався геть.

Тікав: отак це називається.

– Він дражниться! Це виклик, дуельна рукавичка! Розумієте, Шацький?

– Дуже перепрошую, пане Кошовий, але маєте визначитися. Є щось одне. Або дражниться, або – викликає на дуель.

Клима зараз дратувала не так чергова пастка, в яку його заманив Різник, як неможливість зняти напругу за чаркою горілки. Минулого разу це допомогло. Але він тоді захопився, і повторювати трюк із парубоцькою вечіркою не збирався. Двічі за короткий час вертатися додому на бровах, і це чоловік іще не почав подружнє життя… Ні, не годиться, вдруге доведеться пояснювати Басі все так, як воно є. Слово чіплятиметься за слово, і наречена дізнається про його візити до повій. Це навіть страшніше, ніж розповісти їй, як його ледь не вбив маніяк. Знаючи Басин характер, є ризик – вона скасує весілля.

Тому Кошовий обмежив себе порцією рому, попросивши додати його до кави. Шацький, котрий примчав, щойно отримавши телеграму, мудро вирішив не псувати жоден із напоїв, узявши собі окремо. Поки Клим розповідав про сьогоднішню пригоду, Йозеф устиг випити один ром і повторив.

– Логіка працює, коли йдеться про нормальну людину, – парирував Кошовий, заздрісно зиркнувши на принесену чарку. – Різника це не стосується. Йому б триматися від мене подалі, бо я йду по слідах. Він це знає невідь-звідки. Хоча, – він гмикнув, махнув рукою, – по яких, у біса, слідах. Тицяюся, мов цуценя мокрим носом.

– Пане Кошовий, не картайте себе й не посипайте голову попелом. Не лише комісар Віхура – вся львівська поліція не отримала більшого результату, ніж ми!

Климові вуха різонуло оте безпосереднє ми, але за даних обставин вирішив не зважати, залишив Шацького без докорів та зауважень, відпив захололої кави.

– Чесно кажучи, я досить високо себе ціную. Особливо останнім часом. Дякую за компліменти, проте тут давайте будемо об’єктивними. Дивіться, – він став загинати пальці, починаючи з мізинця. – Луку Різника я витягнув з тюрми. Ніби перемога – та його вбив справжній Різник. Далі, – поруч загнувся безіменний, – слід, який вів до журналіста Навроцького, теж завів у глухий кут. Потім ніби відшукалася подруга останньої на той час жертви. І знову тупик, – зігнувся середній. – Навіть гірше вам