Читати книгу - "Білозуб, Джек Лондон"

людину-господаря над собою стало потребою його вдачі. Тавро залежності від людини лишилося на ньому ще від тих далеких днів, коли, повернувшися спиною до Пустелі, він принижено підповз до ніг Сивого Бобра й чекав кари. Це тавро вдруге наклалося на нього, коли після голоду він ще раз покинув Пустелю й повернувся до намету Сивого Бобра, як там знову стало подостатком риби.

Отже, Білозуб залишився в нового господаря, бо йому потрібен був бог, і він волів краще Відона Скотта, аніж Красня Сміта. Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти господареві майно. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватись від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Відон Скотт. Але Білозуб незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв. Коли чоловік ступав рішуче і йшов просто до дверей, то він його не зачіпав, а тільки пильно за ним стежив аж до тої миті, як відчинялися двері і господар впускав гостя. Зате коли чоловік скрадався манівцями, озираючись принишкливо, то Білозуб не вагався й хвилини, і прибулець мусив тікати в ганебному поспіхові.

Відон Скотт поклав собі відшкодувати Білозубові його знегоди або, вірніше, виправити ту кривду, що люди йому заподіяли. Це була для нього справа принципу й сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білозубові, було боргом, який треба сплатити, тим-то намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-перебійця. Він узяв собі за правило щодня його гладити й пестити, і то подовгу.

Попервах Білозуб пестощі сприймав вороже й підозріливо, але згодом навіть уподобав їх. Тільки від гарчання він не міг відзвичаїтись. Скоро людська рука торкалась його, він починав гарчати, і так аж поки рука відривалася. Проте в цьому гарчанні забриніла нова нотка. Стороння людина не вчула б її, для неї гарчання Білозуба було б усе тим самим проявом первісної хижості, від якої кров холоне в жилах. Та впродовж тривалого часу, відколи ще вперше Білозуб гнівно загарчав у своїй вовківні, горло його загрубло, і тепер він уже не міг злагіднити свій голос у згоді з новим почуттям. Однак же Відон Скотт мав тонкий слух, і він чув цю нову нотку, що губилася в хижому гарчанні; у ній був легкий натяк на приємність, і ніхто її, окрім господаря, не помічав.

Минали дні, і приязнь щораз більше переходила в любов. Білозуб сам це починав відчувати, хоч, звісно, не розумів, що з ним діється. Йому здавалось, що в нього всередині ніби якась порожнеча, голодна, жалібна й тужлива, і він відчував потребу її заповнити. Він зазнавав болю й тривоги, що зникали, коли з’являвся його бог. У такі хвилини Білозуба проймала дика, трепетна радість. Але варто було богові піти, як біль і тривога повертались, порожнеча всередині знов гнітила Білозуба, і незрозумілий голод шпигав його нещадно.

Білозуб поволі знаходив сам себе. Не зважаючи на достиглий вік, на дику затужавілість форми, що в неї він виллявся, вдача його переживала все нові зміни. В ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка його інакшала. Раніше він любив вигоди, боявся страждань і влаштовувався так, щоб мати одне й уникати другого. А тепер воно змінилося. Під впливом нового почуття, він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож ранками, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло незатишного порога хатини, щоб лиш побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Білозуб вилізав з теплої нори, викопаної в снігу, щоб лиш почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути з своїм богом, дістати від нього ласку а чи провести його до міста.

Колишню приязнь заступила любов. Любов була той глибомір, що кинуто в ті глибини його єства, куди приязнь ніколи не доходила. І на відповідь із тих глибин постало щось нове - теж любов. На любов він відповідав любов’ю. Оце був у нього справдешній бог - бог любові, ясний і променистий, що при ньому природа Білозубова розбуяла, мов той цвіт на сонці.

Але Білозуб не дуже показував свої почуття. Задля цього він був уже немолодий і занадто ствердів у тій формі, в яку виллявся. Занадто був він стриманий, і занадто призвичаєний усамітнюватись. Надміру довго вироблялися в ньому його похмурість і відлюдкуватість. Він ніколи в житті не гавкав, і тепер теж не вітав свого бога гавканням. Він ніколи на нього не кидався радісно й не виказував палко своєї любові. Він навіть не вибігав йому назустріч, а чекав оддалеки, але чекав завжди. Його любов щось мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Вона світилася тільки йому в очах, що невідступно стежили за кожним рухом бога. Тоді ж коли Відон Скотт дивився на нього й розмовляв з ним, він ніяковів під натиском гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні.

Білозуб учився принатурюватись до нового життя. Він зрозумів, приміром, що не повинен займати собак свого господаря. А проте його владна натура не могла не виявити себе, і спочатку він добре давався їм узнаки. Вони мусили визнати його перевагу і, коли він тепер з’являвся серед них, ввертали йому з дороги й покірно підлягали його волі. Тоді тільки він дав їм спокій.

Так само призвичаївся він і до Мета, вважаючи його ніби власністю господаревою. Сам Скотт рідко його годував, цей обов’язок лежав за погоничем, але Білозуб якимсь чуттям знав, що він їсть харчі свого господаря і що Мет лише заступає його. Погонич раз узявся був запрягти його в санки разом з іншими собаками, однак з цим йому зовсім не пощастило. А коли надійшов Відон Скотт, Білозуб дозволив йому накласти на себе збрую і зрозумів тоді, що така воля його бога, аби Мет запрягав його, як і інших собак.

Клондайкські санки на відміну від тих, якими їздять на Макензі, мають полозки. Собак тут запрягають також інакше: вони не розходяться віялом, а йдуть у колосок один за одним і тягнуть санки двома посторонками. Через це передовик на Клондайку справді передовик. І на нього вибирають найрозумнішого й найдужчого собаку, що за ним слухняно йде увесь запряг. Звісно, Білозуб уважав, що це чільне місце належить йому, й не міг