Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Смакуйте, друже Неде, смакуйте на здоров'я. Ми й прибули на острів із тим, аби скуштувати всього, що тут росте. Тож прошу!

— Я вмить! — відповів канадець.

І, витягши з кишені лінзу, він підпалив купу сушняку; вогонь весело запалав. Тим часом я з Конселем вибирав найкраще хлібне дерево. На деяких плоди ще не визріли, і в їхньому грубому лушпинні і ховався білий волокнистий м'якуш. Проте дерева рясніли й жовтавими соковитими плодами, що, здавалося, тільки й чекали збору.

Це були безкісточкові плоди. Консель приніс їх цілу дюжину; Нед Ленд порізав плоди на грубі скиби і поклав на жар, примовляючи:

— Ось побачите, пане професоре, який смачний цей хліб!

— А надто коли довго не бачиш хліба, — зауважив Консель.

— Та це навіть не хліб, — правив своєї канадець, — а пресмачний торт. Чи ви, пане професоре, їли його коли-небудь?

— Не випадало, Неде.

— Ну, то скуштуєте, що то за дивна штука. Коли не попросите ще, я більше не король гарпунерів!

За кілька хвилин шкуринка плодів геть-чисто обгоріла на вогні. Зсередини виглядав білий м'якуш, подібний до м'якушки звичайного хліба. Знавці запевняють, що він має смак артишоків.

Що ж — хліб і справді був дуже смачний, і я залюбки вминав його.

— На жаль, — мовив я, — це тісто не може довго зберігатися і, здається мені, везти багато плодів на борт «Наутілуса» — марна річ.

— Даруйте, пане професоре! — вигукнув Нед Ленд. — Ви міркуєте як натураліст, а я чиню як пекар. Конселю, нарвіть-но якомога більше плодів; повертаючись, ми заберемо їх із собою.

— А як же ви збережете їх?

— Я зроблю з м'якуша кисле тісто, воно довго не псується. З нього й пектиму хліб. І хоч хліб той буде кислуватий, ви самі скажете, що він — чудовий.

— У такому разі, друже Неде, я вже кажу: він буде чудовий! Нумо рвати плоди!

— Звичайно, пане професоре, — відповів канадець, — але нам ще бракує фруктів і овочів.

— То ходімо шукати фруктів і овочів!

Нарвавши вдосталь плодів хлібного дерева, ми пішли поповнювати наш «зелений» обід іншим харчем.

Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.

Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.

— Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? — запитався Консель.

— Гм! — буркнув канадець.

— Що! Невже ви й досі не вдоволені?

— Хіба людина може наїстися отою травою! — відказав Нед. — Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?

— Ай справді,— сказав я. — Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.

— Але ж, пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…

— Не сьогодні, то завтра, — докинув Консель. — Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене — час уже й вертатися.

— Що! Вже?! — вигукнув Нед.

— До ночі ми мусимо повернутися на судно, — сказав я.

— А котра ж година? — запитався канадець.

— Друга, не менше, — відповів Консель.

Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.

Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять — тридцять заввишки — вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.

Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.

Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.

Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно — та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.

Нед Ленд порубав стовбури на шматки — щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.

О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.

Наступного дня, шостого січня, нічого не змінилося. Повсюди тиша, жодних ознак життя! При борті стояв човен, на тому ж місці, де ми його залишили. Ми надумали знову поплисти на острів Гвебороар. Цього разу Нед Ленд сподівався щасливішого полювання і хотів податися в іншу частину лісу.

Ми вирушили на світанку. Човен, гнаний хвилями, незабаром дістався острова.

Висадившись на берег, ми попростували за гарпунером, покладаючись на його інстинкт. Цибатий Нед ішов сягнистим кроком, і ми ледве за ним устигали, аж доводилось часом бігти.