Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

Люди знають свою силу. Вони мовчки їдять печене м’ясо, радо гріючись біля Вогню. Плем’я близько. Скоріше, ніж на другий вечір, вони побачать води Великого болота. Нама й Гава зустрінуть уже як справжніх воїнів; уламри належно оцінять мужність, стійкість і завзяття, виявлені хлопцями в поході, та стануть їх боятися. Нао візьме Гамлу і буде вождем після Фаума… Їхня кров аж кипить од надій, і хоч думка в них коротка, проте їхній інстинкт повсякчас малює їм яскраві й хвилюючі картини. Еони молоді ще молодістю світу, що для нас уже ніколи не повернеться. Навкруги все широке, все молоде… Самі вони не уявляють собі кінця свого життя, і смерть для них — то швидше страшна байка, ніж реальність. У небезпечні хвилини вони одразу жахаються її, а потім вона відсувається, зникає, поглинута їхньою життєвою енергією. Якщо й страшні випадкові нещастя, які щохвилини виникають в образі звіра, голоду, холоду, хвороб та різних катастроф, то, ледве вони минають, люди вже не бояться їх, їм аби лише був захисток та їжа, і їхнє життя завжди буде свіже, як джерельна вода…

Нараз у темряві розлягається страшний рик. Кабан тікає, олень гарячково плигає, притиснувши роги щільніше до спини та тремтячи до самих кісток. Під осиками з’являється якась невиразна фігура, і ось уже видно гнучке могутнє тіло, що виявляє свою незрівнянну силу в кожному рухові. Нао ще раз має нагоду бачити лева-велетня. Все живе повтікало, все навкруги стало мертвою пустинею. Велетенський хижак наближається неспокійно. Він знає жвавість, сторожкість, гострий нюх, обережність тих, на кого має намір напасти. Ця земля, де його родаки майже вимерли, холодна й бідна; жити йому тут можна ледве не через силу, і голод повсякчасно гризе йому шлунок. А ще гірше йому, коли він спарується: добувати їжу з кожним днем стає все важче навіть там, на півдні — в теплих долинах. І цей велетень, блукаючи тут, у краях Великого болота, напевно, не залишить нащадків.

Хоч і яка висока та крута скеля, а все ж Нао здригається до п’ят. Він перевіряє, чи добре загороджує вузький прохід Вогонь, і хапається за довбню та за списа. Нам і Гав теж готуються до бою, і всі троє ховаються за каміння, щоб їх не було видно.

Лев-велетень зупиняється. Стоячи на своїх мускулястих лапах, він дивиться на яскраве світло, що бентежить спокій темряви. Він знає, що це не світло дня і не те холодне світло, що часом заважає вночі його засідкам. Ні, він невиразно пригадує те полум’я, що їсть степ, дерево, спалене блискавкою, і навіть огні людей, з якими кілька разів зустрічався в тих краях, звідки вигнали його голод, повідь чи посуха, де ніщо не може жити. Він вагається, рикає і люто б’є себе хвостом, потім наближається, щоб принюхатись. Пахощі пливуть ледве помітні. Вони спочатку йдуть угору, а спустившись, уже тануть і слабнуть, до того ж вітрець односить їх на річку. Він ледве-ледве чує дим, ще менше — печене м’ясо і зовсім не чув людей. Він бачить тільки живе полум’я, червоні й жовті язики якого плигають, падають, здіймаються вгору, стелються по землі, несподівано пригасають у хмарах диму. Це все не нагадує леву ні здобичі, ні бою, і він журливо роззявляє свою велетенську пащеку — справжню печеру смерті, хрипко й безнадійно рикаючи… Через хвилину Нао бачить, що лев-велетень уже простує в темряву шукати там свою здобич.

— Жоден звір не може нас перемогти! — вигукує ватажок, глузливо сміючись.

Тим часом, уже може з хвилину, Нам одвернувся від Вогню і слідкує поглядом за якоюсь тінню на тому боці, що майнула понад берегом і сховалась між вербами й сикоморами. І, раптом здригнувшись та витягши руки він шепоче:

— Син Леопарда, люди прийшли!

Якийсь тягар стискає груди Нао, і всі троє напружують свою увагу. Але на березі не видно нічого, чути лише плюскіт води, шарудіння звірят, шелест трави й чагарника.

— Чи Нам не помилився? — питає Нао.

Нам упевнено відповідає:

— Нам не помилився… Він бачив постаті людей під вербами… їх було дві.

Ватажок більше не має сумніву. Серце його вагається між тривогою й надією. Він пошепки говорить:

— Це країна уламрів. Ті люди, кого ти бачив, — це послані Фаумом на полювання або на розвідку.

Він підводиться на весь зріст. Ховатися нема чого, бо і приятелі, і вороги однаково добре знають, що Вогонь не горітиме без людей. І він голосно гукає:

— Я — Нао, син Леопарда, що відвоював Огонь для уламрів! Хай посланці Фаума наблизяться.

Але тиша триває й далі непорушна. Заснув навіть вітрець, ущухло шарудіння звірят. Серед тиші голосніше потріскує Вогонь і плюскотить річка.

— Хай посланці Фаума покажуться! — ще раз гукас ватажок. — Коли вони придивляться ближче, вони пізнають Нао, Нама й Гава! І їх приймуть, як добрих гостей.

Освітлені постаті мисливців видно як удень, і всі троє звуть невідомих кличем уламрів.

Чекають. Вичікування гризе їм серце, малюючи перед очима різні страхіття. Нарешті Нао люто кидає:

— Вороги!

Нам і Гав уже знають це, і радість, яка щойно охопила їх, розвіялась, мов дим. В цю ніч, коли вже так близько до племені, загрожує їм чи найтяжча небезпека. І вона зростає саме тому, що йде від людей. На цій сусідній Великому болоту землі вони сподівалися зустріти людей лише свого племені. Чи не напали вороги Фаума на плем’я знову? Чи не зникли тепер уламри із світу зовсім?

Нао уявляє собі Гамлу полоненою чи мертвою. Він скрегоче зубами і погрожує довбнею протилежному берегові річки. Потім, трохи заспокоївшись, сідає біля Вогню, уважно вдивляючись у чорну далечінь…

Небо на сході розкривається,