Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Д. Годувальниці розповідали жахливі казки про ламіїв або ж про волосся Сонця, пише Тертуліан // Ad Valen-tinianos, 3. Для Платона це казки старої жінки (“Лісіс”, 205 Д); це aniles fabulae, про які говорить Мінуцій Фелікс, XX, 4, які ми дістаємо від наших imperiti parentes (XXIV, 1). У “Героїчному” Філострата Виноградар запитує автора: “Коли ти почав вважати неправдоподібними байки?”; а Філострат, чи його глашатай, відповідає: “Віддавна, коли був ще підлітком; бо поки я був дитиною, я вірив у такі байки, і моя годувальниця розважала мене цими казками, які вона супроводжувала гарною піснею; від деяких байок вона навіть плакала; але коли я став юнаком, то подумав, що не треба легковажно сприймати ці байки” (Heroikos, 136-137 Kayser; p. 8,3 De Lannoy). Квінтіліан також говорить про aniles fabulae (Inst., 1,8,19). В “Іполліті” Евріпіда годувальниця втягає учених у цю справу; перш ніж подати байку про Семелу, вона покликається на учених, які бачили книжки про цю легенду (451). У чудовій метричній епітафії з Хіроса (Kaibel, Epigrammata, 232) дві старі жінки “з чудової сім’ї Кос” шкодують за світлом: “О ніжна Авроро, ти, для якої ми співали при світлі лампи міфи про напівбогів!” Справді можливо, що пісні, які були в усіх на вустах, мали своїм сюжетом міф; у Горація “Оди”, І, 17,20 красуня Тіндаріда співатиме Горацієві на самоті: “І Пенелопа стійка, і Цірцея”.

57.    Sextus Empiricus, Hypotyposes pyrrhoniennes, I, 147.

58.    Бо дівчатка ішли за навчанням граматиста, однак зупинялися, перш ніж перейти під опіку ритора; додам, що класи були “змішаними”: дівчатка і хлопці слухали разом граматиста. Цю деталь, яку, здається, мало знають, читаємо в Марціала, VIII, 3,15 і IX, 68, 2, а також у Soranos, Sur les maladies des femmes, chap. 92 (p. 209 Dietz); див. Friedlander, Sittengeschichte Roms, 9* 6d., Leipzig, Hirzel, 1919,1,409. Міфологію вивчали у школі.

59.    Про ламій та інших грецьких пожирателів дітей див. особливо Страбона, 1, 8, С. 19 у розділі, взагалі-то важливому для дослідження ставлення до міфу. Про Амура та Психсю див. О. Weinreich, Das marchen von Amor und Psyche und andere Volksmarchen im Altertum, у дев’ятому виданні Sittengeschichte Roms Friedlander, vol. IV, p. 89.

60.    Такий бідний, що, хоча не жив в автаркії, не знає використання грошей і обмінює своє вино та зерно на вола і барана (1,129,7 Кайзер). Це правдоподібне; див. J. Crawford II Journal of Roman Studies, LX, 1970 про рідкість монетних знахідок у неміських поселеннях.

61.    Heroikos, IX, 141,6. Біля джерел Клітумни стіни і колони святи

лища були покриті графіті, “які славили бога” (Пліній, Листи,

VIII, 8). Див. Mitteis-Wilcken, Chrestomathie d. Papyniskunde, Hildesheim, Olms, 1963 лист якогось Неархоса (117). Знаємо про існування подібних графіті “просцінеми” в Єгипті (наприклад, на камінні одного храму в Талмісі (A. D. Nock, Essays. Oxford, Clarendon Press, 1972, p. 358). Перша п’єса "Пріапіїв” (з якої маємо також епіграфічну копію Corpus inscr. lat.y, 2803...; принаймні, якщо це не оригінал) натякає на це: “Що мало важать ці вірші, які я на дозвіллі написав на стінах твого храму, візьми їх ласкаво в добру сторону, прошу тебе (о Пріа-пе)”.

()2. Про “суперечку привидів” у другому столітті, див. Pline, Lett res,

VII, 27; Lucien, Philopseudes Плутарх, передмова до “Життя Діона”.

63.    Про ці пісні див. примітку 56, adfinem. Додати Евріпід, “Іон”, 507.

64.    Арістотель. Поетика, IX, 8. W. Jeager, Paideia, Paris, Gallimard, 1964, vol. I, p. 326.

65.    Це думка, яку про це склав собі Трімальсіон (Петроній, XXXIX, 3-4; XLVIII, 7; LII, 1-2).

66.    Е. Rohde. Dergriech. Roman, Berlin, 1876, p. 24 і 99.

67.    Nilsson, Geschichte d. griech. Religion, vol. II, p. 58.

68.    Полібій, XII, 24, 5.

69.    Діодор, I, 3.

70.    Діодор, III, 61; IV і VI книги присвячені героїчним і божествен

ним поколінням Греції. Троянська війна фігурувала, безперечно, у книзі VII. Ці перші книжки Діодора з їхнім географічним оглядом і великою міфічною частиною дають, можливо, уявлення про те, якими були перші книги Тімея.

71.    У V, 41-46 і у фрагменті книжки VI, яку зберіг Евсебій, Preparation evangelique, II, 59. Н. Dome, “Der KOnigskult des Antiochos von Kommagene”, Abhandl. Akad. Gottingen, ПІ, 60, 1964, p. 218, вважає, що роман Евгемера був політичною утопією і дзеркалом князів; він давав модель або виправдання царя-благодійника. Можливо; проте доля казкового і незвичного набагато перевищує долю політичних натяків; більше того, цілий острів Панчайя не підкоряється цареві; тут маємо також місто, своєрідну священну республіку. Справді, думка про те, що боги - це достойні люди, яких обоготворили і яких прийняли за богів, існує повсюдно і набагато виходить за межі твору Евгемера, який обмежився тим, що скористався нею, аби написати казку.

72.    Страбон, І, 2,35, р. 43 С.

73.    Діодор, IV, 1, 1.

74.    Діодор, IV, 8. У книзі II Preparation evangelique Евсебій просторо цитує міфографії Діодора про Кадмоса або Геракла.

75.    Близько 1873 р. юний філолог Ніцше писав: “3 якою то поетичною свободою греки використовували своїх богів! Ми надто взяли собі за звичку протиставляти в історії правду і неправду;

подумати лишень, що абсолютно потрібно, аби християнські міфи виглядали історично автентичними! (...). Людина вимагає правду і подає її (leistet sie) в етичному обміні з іншими людьми; ціле суспільне життя на цьому базується: випереджують цим катастрофічні наслідки взаємної неправди; саме звідси народжується обов’язок говорити правду. Однак епічному повістяреві неправда дозволялася, бо тут не було страху якогось шкідливого наслідку; отже, неправда дозволена там, де вона спричиняє задоволення: краса і грація неправди, але при умові, що вона не робить зла! Так жрець вигадує міфи про своїх богів: брехня допомагає переконати в тому, що боги величні. Ми маємо найбільшу трудність знову відновити міфічне почуття свободи неправди; видатні грецькі філософи ще повністю жили в цьому праві на неправду (Berechtigung zur Luge). Пошук істини є досягненням, яке людство здійснило з надзвичайною повільністю” (Philosophenbuch, 44 і 70, у X томі видання Кронер я здійснив повторний переклад тексту).

76.    Діон Кассій, LXXIX, 18, перебуваючи в Азії, 221 р. був безпосереднім свідком події, що описана далі, в яку він беззастережно вірив: “Якийсь daimon, що назвав себе славним Олександром Македонським, скидаючись на нього обличчям і так само споряджений, вигулькнув із дунайських земель, де з’явився хто зна як; він перетнув Мезію (?) і Тракію, поводився, як Діоніс, мав супровід чотири сотні осіб, облаштований тир-сом і nebris, які нікому не спричинили лиха. “Натовп кидався до нього на чолі з правителями і прокураторами; “він перейшов (або “його супроводили”) за дня до Візантії, так,