Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

-- Альфонс i не починав робити свого змiя.

Ще трохи i я зацiдив би йому. Та дарма, незабаром вони всi побачать, що я зробив.

Мiсце для змагань вибрали недалеко за мiстом. Там i зустрiтися мали. Я прихопив iз собою татовi шкiрянi рукавицi, щоб шпагат не так рiзав у руки, коли змiй пiдiйматиметься вгору.

На трамвайнiй зупинцi мене спiткала перша невдача. Кондукторка дала сигнал дзвiнком i крикнула:

-- Посуду з пальним, товару в бочках i велетенських паперових змiїв у трамвай не вносити!

Я розсердився, бо й так запiзнювався. Кондукторка наступного трамваю була значно люб'язнiша, але сталась iнша бiда: якийсь пiдстаркуватий добродiй наступив на змiя своїм великим черевиком.

Папiр трiснув, та так гучно, що всi обернулися до мене. Змiєва пика тепер нiби смiялася. Прорваний рот обвис, мов одна товста губа.

-- Ви розтоптали мого змiя! Неподобство! -- закричав я. -- Може, ви тепер виграєте менi змагання своїми черевиками?

В суперечку встряла добра кондукторка i почала мене лаяти. Тож довелося менi вийти однiєю зупинкою ранiше. Коли я протискувався до виходу, в мого змiя вiдiрвався такий чудовий триметровий хвiст. Цього я спочатку не помiтив, а лише згодом побачив, що залишилось саме охвiстя.

Через мою вiдсутнiсть наша команда була неповна i у всiх був поганий настрiй. Щойно я прийшов на мiсце змагань, як усi стали менi дорiкати. Найдужче галасував Бруно:

-- Це через тебе! Через тебе у нас неповна команда!

-- Я ж прийшов, -- тихенько сказав я. -- I погляньте: хiба у мене поганий змiй?

Прийшли суддi, члени Вiльної Нiмецької Молодi з 10-го класу, i один iз них сказав менi:

-- З такою штукою тебе не допустимо!

-- Штукою? -- обурився я. -- Сам зроби такого змiя. Вам буде не до смiху, коли вiн пiдiйметься на п'ятсот метрiв!

Петер тiльки сердито зиркнув на мене. Всi були такi схвильованi перед початком змагань.

Подивитися на змагання прийшли навiть учителi. Пан Фiлькендорф виголосив напутню промову.

Мене таки дисквалiфiкували. Змiй у мене був завеликий та й прийшов я пiзно. Гаразд. Я ще вам докажу, я все одно запущу його! Тодi ви попадаєте на колiна i знову приймете мене в команду, але я тiльки зневажливо посмiхнусь i скажу:

-- Нi, самi тепер змагайтеся! Змагання почалися.

Паперовi змiї поволi лiтали туди й сюди, пiдiймалися i падали.

Я вiдiйшов убiк, щоб запустити свого змiя. Тепер вони звернуть на мене увагу! Але запускати змiя треба удвох. Один тягне, а другий тримає змiя високо над головою. Нiхто не схотiв допомогти менi. Тодi я поклав змiя на землю, одяг татовi рукавицi i потяг його за собою. Вiн скрипiв i трiщав, але не здiймався. Тiльки ще дужче пошкодився. Я по-справжньому розлютився. Це ж саботаж!

Обережно я почепив змiя на паркан i додав шпагат, а тодi потяг. Тепер злетить, мов орел! А вiн тiльки ледь пiдскочив. Шпагат перервався i я впав. Просто Луїзi пiд ноги.

-- Не заважай, -- продзижчала Луїза своїм мушиним голоском та ще й на руку менi наступила. -- Поглянь, як здорово мiй пiдiймається!

-- Стара коза! -- крикнув я. -- Куди твоїй воронi до мого змiя!

I пiшов зв'язувати шпагат, потираючи руку, що болiла в тому мiсцi, де наступила Луїза.

Я добрих пiвгодини проморочився i все даремно. У iнших змiї злiтали, а мiй був нiби зачарований. Я геть знервувався.

-- Чи ти полетиш, нарештi? -- тихенько буркнув я до свого змiя. -Ну, давай.

I допомогло! Змiй неохоче пiднявся над парканом. Так, тепер настав мiй час.

-- Мiй пiшов! -- закричав я. Всi почули той крик i звернули увагу на мене i на мого змiя. Страшна пика поволi здiймалася вгору. Вiтер пiдхопив її i ну кидати на всi боки.

-- Вiдiйдiть убiк, -- закричав я. -- Всi вiдiйдiть!

Змiй труснув головою, наче хотiв .вирватися на волю. Пика обернулася праворуч i, мов снаряд, врiзалася в гущу iнших змiїв.

-- Забери його! Все нам зiпсував!.. Усе заплутав! -- закричали мої товаришi.

Але змiй мене вже не слухав. Вiн кидався на всi боки, плутався в шпагатах iнших змiїв, а тодi раптом закляк на якусь мить i ракетою пiшов до землi. Це б ще нiчого, але ж вiн падав просто на суддiв!

-- Тривога! -- заволав я. -- Мiй падає!

Єдиний, хто зумiв урятуватися, був пан Фiлькендорф. Вiн одскочив убiк. А потiм пролунав трiск, чiткий, мов удар гонга. Суддi, троє з 10-го класу i двоє вчителiв, опинилися пiд уламками змiя. Видовище було таке, наче сталась автокатастрофа. Всi жертви лежали на землi. В одному мiсцi з паперу стирчала чиясь рука, в iншому -- голова, i не чиясь там, а саме того десятикласника, який дисквалiфiкував мене. Вiн роззявив рота, мов риба на сухому. Тут i там упало ще кiлька змiїв. То мiй потяг їх за собою.

Чудовий кiнець, чи не так? Та менi довелося хутенько забиратися геть. Бруно, чий змiй теж упав, горлав менi вслiд:

-- Ти сам змiй! Ти нiкчема. Альфонсе! Ось зв'яжу тебе i запущу в повiтря, ти...

Коли я прийшов додому, мама запитала:

-- Що це ти сьогоднi так рано вернувся, Альфонсе?

Я повагом скинув шкiрянi рукавицi i вiдповiв: -- Вiн пiднявся дуже високо, вiдiрвався i десь залетiв. А то б я став переможцем.

Тодi зачинився у своїй кiмнатi i до вечора не виходив. А ввечерi прийшов тато i мама похвалилася йому:

-- Подумай тiльки, Альфi мало не став переможцем!

Щось у її голосi менi не сподобалось. А змагання виграла Луїза. То ж треба!

Як запiдозрили, що я перший помiтив аеростат

Я ледве утiк од великих хлопцiв. Вони хотiли вiдлупцювати мене, а це ж пiдло! Нiчого я їм не зробив, нi в чому не винний. А на мене ще й кiлька дорослих нагримали.

Це було так. Ми спускалися з горбка на санчатах. Тiльки-но я прийшов, усi й почали надi мною смiятись:

-- Ось i Цiттербаке iз своєю качкою! Нiби так важливо, якi в кого санчата i на що вони схожi. Аби їздець був добрий.