Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

достатньо сильна, щоб пережити відсутність пристойного харчу, чому б їй не подолати таку перешкоду, як наявність останнього, думав я. І продовжував віддавати данину фатальному недоліку, хоча щоразу, з'їдаючи картоплину в присутності Мейм, відчував, що власноруч ховаю найщиріші свої сподівання.

Думаю, Кольєр перебалакав із Мейм і теж упіймав облизня. Отож якось він замовляє чашечку кави і галетне печиво та сидить, відкушуючи манюсінькі шматочки, ніби панна у вітальні, а раніше полюбляв смажене м'ясо і тушковану капусту. Ідея мені сподобалась, я вчинив так само; кожному здавалося, що він упіймав Бога за бороду. Наступного дня ми повторили замовлення, аж тут виходить старий Дуган із нашими делікатесами.

— Вирішили постувати, джентльмени? — запитує він по-батьківському, але з іронією. — А я думаю, підміню Мейм, таці не важкі, мій ревматизм не розбушується.

Довелося нам із Кольєром знову переходити на важкий харч. Саме тоді я помітив, що мій апетит раптово зріс до незвичайних і руйнівних розмірів. Я жер так, що Мейм, певно, нудило, коли я тільки підповзав до входу. Це потім я дізнався, який безбожний чорний жарт зіграв зі мною Ед Кольєр. Ми регулярно виходили в місто перехилити по чарчині, щоб угамувати голод. А та тварюка підкупила десяток барменів, щоб вони підливали мені яблуневої настоянки для звірячого апетиту. Але це були ще квіточки. Найстрашніше трапилося згодом.

Якось Кольєр не з'явився у забігайлівці. Мені сказали, що вранці він поїхав із міста. Єдиним суперником залишалося меню. За кілька днів до від'їзду Кольєр подарував мені шестилітрову бочечку чудового віскі, яку йому начебто прислав кузен із Кентуккі. Зараз я впевнений, що відсоток яблуневої настоянки у віскі перевищував межі розумного. Я продовжував поглинати тонни їжі. Для Мейм я став найжуйнішим серед усіх Божих творінь.

За тиждень після зникнення Кольєра до міста завітав атракціон і натягнув намет біля залізниці. Це було щось на кшталт кунсткамери. Коли я ввечері зайшов до Мейм, мамця Дуган сказала, що Мейм повела на виставку Томаса, молодшого брата. І так тричі протягом одного тижня. В суботу я перехопив Мейм на шляху додому. Ми сіли на сходах, щоб поспілкуватися. Я помітив — у дівчині щось змінилося. Вираз обличчя подобрішав, очі засяяли. Замість Мейм Дуган, яка згоряла від нетерпіння втекти від чоловічої ненажерливості й вирощувати фіалки, вона стала більше схожою на Мейм, якою її сотворив Господь, згодною насолоджуватися життям за рахунок діамантів і запальничок.

— Вас, — мовив я, — здається, причарувала неповторна виставка живих цікавинок і чудес зі всього світу.

— Це щось новеньке, — підтвердила Мейм.

— Якщо вчащати туди щовечора, скоро закортить переміни, — кажу я.

— Виявіть кмітливість, Джефе, — відповідає вона. — Виставка змушує мене забути про чоловічу ненажерливість.

— А що, цікавинки харчуються повітрям? — запитую я.

— Еге ж. Особливо ті, що з воску.

— Глядіть, не прилипніть, — кажу перше, що спало на думку.

Мейм почервоніла. Я не знав, що й думати. У мене зажевріла надія, що моє упадання сприяло частковій спокуті жахливого чоловічого гріха — публічного наповнення шлунку. Мейм замріяно і прихильно заговорила про зорі, я закинув романтичну нісенітницю про закохані серця, сім'ї, осяяні світлом справжнього кохання, і про запальнички. Мейм слухала уважніше, ніж зазвичай. Я сказав собі: «Джефе, старий, ти знімаєш закляття споживача їстівних припасів; ти давиш змію, що причаїлася у глечику з підливою».

В понеділок увечері я зайшов до намету. Мейм була з Томасом на неповторній виставці.

«Нехай прокляття сорока сімох коків, — подумав я, — і нещастя дев'ятьох неупокоєних цвіркунів віднині й навіки впаде на цю підступну виставку. Амінь. Завтра ввечері піду туди і з'ясую, в чому секрет її зловісної привабливості. Хіба чоловік, якому заповідано володарювати на землі, може втратити кохану спочатку через ніж і виделку, а потім через десятицентовий цирк?»

Наступного дня, перш ніж іти на виставку, я дізнався, що Мейм немає вдома. Вона пішла розважатися сама. Та ще до того, як я встиг повечеряти, Томас підстеріг мене на травичці перед наметом з однією пропозицією.

— Що ви мені дасте, Джефе, — каже він, — якщо я вам дещо розповім?

— Що розкажеш, за те й отримаєш, — відповідаю я.

— Сестричка знайшла дружка серед потвор, — зронює Томас. — Ну, одного з тих, що на виставці. Мені він не подобається. А їй — так. Я ненароком підслухав їхню розмову. Подумав, вам буде цікаво. Слухайте, Джефе, інформація варта двох доларів? У місті є тир, де…

Я миттю запустив руку в кишеню і висипав у капелюх Томаса жменю пів— і чвертьдоларових монеток. Новина була з тих, що й коня зіб'ють із ніг; у мене аж в очах потемніло. Поки дрібні монетки перекочовували з моїх кишень до Томасового капелюха, я стояв із дурнуватою посмішкою. У мене серце краялося, а я говорив задоволено-дурнуватим тоном:

— Дякую, дякую тобі, Томасе, дякую… е-е-е… кажеш, потвора? А тепер, Томасе, будь ласка, розкажи мені, що це за виродок?

— Ось цей хлопець, — Томас витягує з кишені жовту афішку й розмахує нею перед моїм носом. — Він — містер Постувальник. Думаю, тим він сестричці й сподобався. Він нічого не їсть. Збирається голодувати сорок дев'ять днів. Сьогодні шостий день. Ось він.

Я прочитав ім'я, у яке тицяв пальцем Томас. «Професор Едуардо Кольєрі».

— Ага, — вигукую я полегшено. — Непогано, Еде Кольєр. Визнаю, фокус удався. Але дівчина не буде місіс Потворою.

Я швиденько вирушив до виставкового намету. Тільки-но я підійшов на задвірки, як звідти по-зміїному виповз чоловік, скочив на ноги й налетів на мене, наче скажений мустанг. Я взяв його ніжно за шию, щоб краще роздивитися у місячному світлі. Це виявився професор Едуардо Кольєрі власною персоною, охоплений наполовину відчаєм, а наполовину нетерплячкою.

— Здрастуй, Потворочко! — кажу я. — Ану постій спокійно хвилинку, щоб я міг повністю оцінити твою винятковість. То як, подобається бути вільнотільном чи бім-бомом із Борнео, або як там тебе оголошують у вашому балагані?