Читати книгу - "Сліди на тротуарі"

А підполковник передав старшому лейтенантові Волоському ще один зовсім маленький папірець. Чорнильним олівцем на ньому була написана адреса:

«Тула, вулиця Чернишевського. Комов».

— Знайшли в маленькій кишеньці штанів… Комова треба буде відшукати… Як ви думаєте?

Волоський кивнув: треба.

Якусь хвилину підполковник пильно дивився на майора і старшого лейтенанта.

— Хто з вас береться розплутати цю справу?

Майор Дмитрук обмінявся поглядом із старшим лейтенантом, і обидва вони промовчали. Це мовчання було настільки красномовним, що підполковник зрозумів їх відразу.

— От і добре. Ви обидва готові. Обидва й працюватимете. Вам, старший лейтенанте Волоський, треба негайно летіти в Тулу. З'ясуйте, хто такий Комов. Якщо існує Комов, повинен же він пам'ятати, кому з киян або з тих, що збиралися їхати в Київ, давав свою адресу. До речі, візьмете з собою фотокопію цього папірця. Може, здасться. — Потім підполковник звернувся до Дмитрука: — А ви попрацюєте в Києві. У магазині взято пальта, костюми, плащі. Доведеться побувати на київських базарах, у комісійних магазинах. Хоч і не віриться, щоб вони насмілилися реалізувати крадене на місці, а втім, всяке буває. Зацікавтесь поштою…

Тула. Велика нова вулиця. Ось і будинок, де повинен бути Комов. Молода жінка привітно зустрічає Волоського.

— Вам брат потрібен? Заходьте, заходьте, будь ласка. Він на першій зміні. Через годину буде дома.

Волоський знайомиться ближче з сестрою Комова. Вона розповідає про себе, про свою роботу. Квартира належить їй, а брат поселився в неї лише півроку тому.

— А раніше де він жив? — цікавиться Волоський. Він чомусь не зміг таїтися перед цією тульською робітницею з відкритим чесним обличчям і відразу ж признався їй, де працює. Сказав, що розшукує Комова, до якого має справу.

Жінка трохи ніяковіє.

— Мій брат повернувся з місця ув'язнення, де він відбував строк. Три роки сидів. Побив товариша сп'яну, так за те…

Жінка розповідала про брата із зворушливою теплотою. Вона була переконана, що тепер він ніколи в житті не дозволить собі ніяких хуліганських вихваток.

— Брат працює там, де працював і раніше?

— Звичайно, його в цеху добре знають і охоче взяли.

Довелося Волоському чекати. Нарешті, прийшов Комов. Познайомилися.

— А навіщо я вам? Відбув кару, а тепер живу так, як і всі, — незадоволено дивився на Волоського Комов.

Старший лейтенант заспокоїв Комова. Йому хотілося вірити, що ця людина випадково зробила злочин і тепер кається — чесною працею, всією своєю поведінкою спокутує провину.

— От що, Комов. Ми розслідуємо одну справу і випадково зіткнулися з тими, хто відбував покарання разом з вами. Чи не пригадаєте, кому і за яких обставин ви давали свою тульську адресу?

Комов замислився.

— Сам не знаю. За три роки з багатьма знайомився.

— Але адресу ви, очевидно, давали вже тоді, коли збиралися на волю? — допомагав йому старший лейтенант Волоський.

— Не пригадую, — морщив чоло Комов. — Здається, нікому не давав.

Старший лейтенант витяг фотокопію папірця, переданого йому начальником розшуку.

— Ось, дивіться. Чорним по білому написано: «Тула, вулиця Чернишевського», і далі, бачите, ваше прізвище.

Сестра подивилася на папірець.

— Це твій почерк, — сказала вона братові.

Той кивнув головою.

— Так. Почерк мій. І все ж я ніяк не можу пригадати. Для кого це я записував адресу?..

Він кілька хвилин сидів у задумі.

— Спробуйте уявити собі день від'їзду, — допомагав йому старший лейтенант Волоський. — Ви збираєтеся на волю, і знайомі просять вас дати на всякий випадок адресу. Коли це було?

— Це було навесні. Сніг уже зійшов, — пригадував Комов. — Ми вийшли з гуртожитку на роботу, і раптом мене покликали до начальства…

— Хіба звільнення було для вас таким несподіваним?

— Ні. Я знав, що скоро поїду додому, що минають останні дні. І ми не раз говорили про це.

— З ким?

— Ну, хоч би з моїм сусідом по камері. Воробйов його прізвище.

— Воробйову ви не давали адреси?

— Ні. Ми ніколи не дружили.

— А з ким ви дружили?

— З ким? У різний час з різними людьми. В ті, останні дні, ми найбільше дружили з Токарем.

— Звідки Токар?

— Точно не знаю. З Донбасу, здається.

— За що він відбував покарання?

— Ми ніколи про це не говорили. Знаю, що Токар сидів ще до мене і мав залишатися після мене.

— Значить, був засуджений на багато років? За що ж його так суворо покарали?

— Це мені невідомо. Я підтримував його, як міг, бо він був хворий. Перед самим моїм від'їздом Токар повернувся з лікарні.

— І ви дали йому свою адресу?

Комов відповів не зразу. Потім почав розповідати вголос, намагаючись, очевидно, нагадати собі обставини їхнього прощання.

— Токар, пригадую, просив залишити йому деякі мої речі і обіцяв, що на волі зі мною розрахується. Ага, я дещо залишив йому. Комов повеселішав. — Ну, звичайно, саме йому, Токарю, я й давав адресу.

— Який він із себе?

— Невисокий на зріст. Кремезний.

— Курив?

— Курив. Без тютюну жити не міг.

— Він не кульгав на ліву ногу?

— Ні. Токар не кульгав. Це Воробйов кульгав.

Волоський насторожився.