Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ви будете шостим з паспортом, тільки не нa своє прізвище, — буркнув Вовченко.
— Я не служу в міліції. Сам собі не виписую. Як Жуковим народився, так Жуковим і вмру.
— Хтозна, — загадково посміхнувся Вовченко. — Як же все-таки вдалося одержати паспорт на чуже ім'я? — ніби не валютника, а себе спитав підполковник і похитав головою. — Ви так і не допоможете розібратися? знову звернувся він до лже-Жукова. — Га?
Валютник виявився твердим камінцем, і навіть зустріч а людиною, ім'ям якої він називався, на перший погляд, здавалося, не захитала його впертості. Але підполковник розумів — ця зустріч була вкрай необхідна. Вона мала допомогти самому Вовченкові пересвідчитися, що він на правильному шляху, що справжній Жуков, принаймні в обличчя, знає валютника, а ув'язненому показати, що, хоч він уже покараний за таємне перевезення краденого золота й перебуває у віданні органів, які виконують вирок суду, міліція не збирається від нього відступатися.
Треба було захитати віру лже-Жукова в те, що його мовчання сховає таємницю, показати, що й без зізнань встановлять істину, зробити пробоїну в затятій позиції злочинця.
Вовченко любив згадувати латинське прислів'я: «Вода камінь довбає не силою, а частим падінням»[8]. Крапля за краплею. Факт за фактом. Доказ за доказом. Поки злочинець не переконається, що й без нього все доведуть і його відверте зізнання нічого не змінить на гірше, а тільки засвідчить, що він усвідомив провину. Підполковник розумів, що бесіда за бесідою із лже-Жуковим уже похитнула удавану байдужість в'язня і ця зустріч теж не мине безслідно.
Іван Петрович Жуков журливим поглядом дивився на валютника і, згадуючи тяжкі дні того минулого, з яким він сам давно покінчив, тільки зітхав:
— Ех, Сергію, Сергію… І досі, значить… Ех, чоловіче, чоловіче…
У ці кілька слів він укладав такий глибокий зміст, що годі було передати його цілою промовою: в них відбилися й тяжкі спогади про Магадан, і думки про те, яке відкрилося йому тепер життя, і ті почуття, що охопили Івана Петровича, коли зайшов на територію колонії вільною людиною, добре уявляючи собі, як зараз тим, хто у зоні відбуває покарання.
Лже-Жуков намагався не дивитись на справжнього Жукова, але видно було, що його тягло розгледіти бригадира, і він раз у раз кидав на нього миттєвий чіпкий погляд.
Вовченко спершу не втручався у цей німий діалог.
Потім підвівся.
— Ну що ж, Жуков-Сергій, назву вас поки що так, — звернувся він до валютника. — Не хочете казати — самі розберемось. Це ви вже, певно, зрозуміли.
— Чого ви причепилися, що хочете від мене? — глухо сказав валютник. — Піймався, засудили, відбуваю. І квит.
— Щоб вийшли ви звідси з чистою совістю. Щоб усе розповіли. Щоб ті ваші дружки й господарі, які винні більш, ніж ви, не розкошували зараз на волі, не могли далі чинити чорних справ і повернули народові награбоване добро. Ось чого я хочу.
— Щоб я сам собі накинув на шию зашморг? Цього ви хочете? — скривився валютник. — Нічого не вийде. І яка вам різниця, як мене звуть. Іван, Сергій чи Микола? Не та ниточка, громадянине начальник.
— А по-моєму, саме та, — знову загадково промовив Вовченко. — Саме та! Думайте, Жуков-Сергій, думайте… Я ще раз до вас приїду… Дивіться тільки, щоб не надумали, коли вже пізно буде… Все добре у свій час.
Ув'язненого повели в зону.
Виходячи з території колонії, бригадир ще раз оглянувся на вежу, на вартового з вівчаркою і квапливо зайшов до прохідної.
Віддавши перепустку й одержавши паспорт, бригадир ковзнув швидким поглядом по глухих дверях на виході, шукаючи тієї головної кнопки, на яку треба натиснути, щоб вийти на волю.
Кнопки не було.
Ще зиркнув на двері — нема.
Безпорадно оглянувся на Вовченка.
Але в цей момент у дверях щось само клацнуло — раз, другий, і вони, немов святим духом, прочинилися.
— Тьху, мара… — прошепотів бригадир.
Вовченко, який знав, що двері на вихід автоматично відчиняє вартовий, вловив те легке шепотіння і непомітно всміхнувся.
Іван Петрович вийшов на вулицю і тільки тепер зітхнув на повні груди. До колонії тяглася залізнична колія; рейки радісно заблищали під сонцем, яке визирнуло з осінніх хмар, навколо вільно шумів ліс. Через станцію ритмічно простукотів електропоїзд.
Бригадир Жуков широко закрокував до вокзалу. Вовченко ледве встигав за ним.
Третя зустріч з Кочубієвським
Юрій мало рота не роззявив. Перед ним стояв давній знайомий — Михайло Борисович Кочубієвський, майстер з «Оріона». Але який жалюгідний у нього вигляд! Старий, давно не прасований костюм, сорочка без гудзиків, обличчя схудле, неголене, очі червоні.
— Ну от, радійте, — глухо сказав він. — Догралися! Помстилися робочій людині.
— Та що з вами? — не міг оговтатись лейтенант і, підвівшись, підсунув стілець відвідувачеві. — Сідайте, будь ласка.
— Тепер: «Сідайте, будь ласка», культурненькі, — засопів Кочубієвський. — Я ж казав: у мене сім'я, діти. Хто їх нагодує? Ви?
— Та що сталося? — вже розсердився Гармаш.
— Що? Вигнали з роботи. Причепилися до браку. А це мій брак? Де він узявся на моєму верстаті? Підкинули, гади! І звільнили… Так і знав, що цим скінчиться… Все начальство вовком дивилося, обминали, як заразу. Я вже так старався, так оберігався, так працював!.. Все одно…
— Ну, знаєте, — скипів Юрій. — Це неможливо! — Він схопив телефонну трубку.
— Не дзвоніть на фабрику! — кинувся до нього Кочубієвський. — Хай вони згорять! І без них роботу знайду. Я не того прийшов. Я хочу все розповісти. Я й раніше здогадувався про їхні махінації. Але втручатися не хотів. Я так міркував: коли вже міліція зацікавилась, вона розбереться й без
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тайники розкриваються вночі», після закриття браузера.