Читати книгу - "Порожня труна"

— То що ж вас привело в нашу глухомань? — зрештою запитав Жозеф.

Жюв, який, побожно прицмокуючи, куштував напій (хоча не терпів сільської горілки), намагаючись переконати мера, що йому до смаку кальвадос, відповів:

— Дивна історія, що, гадаю, пов'язана з однією людиною, яка приходила до вас минулої суботи.

— Минулої суботи? — здивувався мер. — Я нікого не бачив.

— Так, так, — наполягав Жюв. — Один добродій приїжджав до вас із Парижа.

Мер почухав голову і впевнено заявив:

— Слово нормандця, в суботу ні з ким я не бачився.

Жюв подумав: значить, тип, якого привозив візник, що віз також і його, збрехав, коли казав, що їде у мерію. Поліцейський удав, що помилився.

— Справді, — погодився він. — Я помиляюся. Це було не в суботу, а в понеділок.

— А-а! — ствердно хитнув головою мер. — У понеділок, це правда. В мене був пан Маріус, який приїхав навести довідки про сироту, що жив у Клеманів.

Жюв трохи не підстрибнув з радощів. Таємничий пасажир, сліди якого він розплутував, приїжджав у суботу потайки, а в понеділок уже не криючись. І саме в понеділок Себастян Перрон послав Маріуса до Клеманів, які виховували малого Убера. З цього випливало чи принаймні могло виплисти, що Маріус уперше приїхав у суботу, а потім іще раз у понеділок.

«Так, так, — гадав поліцейський, — чого ж це Себастян Перрон не попередив мене, що посилав до Тілі-сюр-Лізьє свого давнього друга в суботу перед тим понеділком, коли той повідомив його про смерть малюка?»

І вголос запитав:

— Ну що ж, я приїхав у тій самій справі й турбую вас, пане мер, щодо тієї ж дитини.

— Ніяка це не турбота, — запротестував мер.

— Я хотів би знати, що ви думаєте про цю подію? — вів далі Жюв. — Як, на вашу думку, малий загинув?

Мер знову почухав голову.

— Може, й так, а може, й ні.

Жюв наполягав:

— Гадають, що хлопчик утопився.

— Справді, — підтвердив мер, — так гадають. Це Клемани говорять, що він начебто втопився.

— Клемани, — заявив Жюв, — люди хитрі.

— Отож-то, дідько би їх побрав… — зареготав мер, так що можна було зразу здогадатися, якої він про них думки.

Жюв зрозумів, що він на вірному шляху.

— Хитрі люди, — повторив він, — а не додумалися, що в окрузі немає ставків, де малюк міг би втопитися.

Він говорив навмання, бо нічого не знав про Тілі-сюр-Лізьє, але мер підтримав його.

— Саме так, — аж заходився він від сміху так, що лице його налилося кров'ю. — До чого ці Клемани хитруни, а от про це не подумали. — І зненацька вже зовсім серйозно запитав: — Так то воно так, але що вам до всього цього? Ви мене випитуєте, випитуєте, а я й не знаю до пуття, що вам треба?

Жюв з байдужим виглядом знизав плечима.

— Ох! Мені треба скласти рапорт. Цих Клеманів я ніколи не бачив. Вони кажуть, о дитина втопилася, то і я скажу те саме.

Інспектор говорив так безтурботно, що мер заспокоївся.

— Авжеж, авжеж… Треба, щоб ні в кого не було неприємностей. Клемани мені рідня і це не їхня вина, що дитина зникла. Було б дуже прикро, коли б це почали роздмухувати… Тут я все владнав, а ви вже, добродію, постарайтеся владнати це в Парижі, гаразд? То, може, ще по чарчині?

Жюв, не моргнувши оком, підтримав:

— Ще по одній не завадить.

— Не завадить, — погодився мер.

Чоловіки знову цокнулися, і Жюв докинув:

— Звичайно, ніяких неприємностей не буде, тільки я вам скажу от що: тіло малюка так і не знайшли, еге ж?

Мер скривився.

— Ця заковика мені в печінках сидить. Як ви думаєте владнати справу? Може, сказати там, у Парижі, що його з'їли лисиці, в нас тут їх багато розвелося.

Інспектор з сумнівом похитав головою.

— У лисиць ніхто, мабуть, не повірить.

Мер знову скривився.

— А коли сказати, що він упав у колодязь?

Жюв на це тільки гмукнув.

— Тоді, у піч для випалювання вапна?

Поліцейський начебто пристав до такої думки.

— Піч для випалювання вапна — це непогана ідея. Я так і вкажу в своєму і рапорті: «Дитина, мабуть, упала в піч для випалювання вапна, ось чому її труп не знайдено». — Він ковтнув трошки зі своєї чарки й запитав: — А що мені про Клеманів сказати?

Цього разу мер не став критися.

— Клемани? Це ж кришталево чесні люди. Скажіть, що вони такі зажурені, що їсти й пити не можуть, отак-то. Зауважте також, що вони консерватори, а я прогресист. Не хотілося б мені, щоб навколо них здіймали шум, та й вибори…

Жюв жестом руки заспокоїв його.

— А ви хитрун, — заявив мер і розреготався.

Інспектор скромно розвів руками.

— Ну, що ви?

Мер знову повернувся до теми їхньої розмови.

— Але є тут ще одна заковика. Дядько Клеман сказав у понеділок тому добродієві з Парижа, що малюк зник уранці, а це вже неприємність, бо всі навкруги знають зовсім інше. Треба було б у загальних інтересах, щоб ви сказали правду в своєму рапорті.

Жюв увесь перетворився на увагу.

— Певна річ, — підтвердив він.

Мер знову почухав голову.

— Тоді так, візьміть до уваги, що насправді малюк зник ще в суботу. Клемани спершу нічого не казали, вони думали, що він грається десь на