Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

— Ні, не можна, ось візьміть, — хлопець простягнув через сидіння конверт. — Вам лист.

— З Москви?

— З Москви, пане інженер, — відрапортував Віллі, припавши грудьми до переднього сидіння.

Ріхтер взяв листа і простягнув його Росані. Він не міг, не хотів мати від неї таємниць. Голос його став теплим і схвильованим.

— Це від Крижанич.

Росана взяла конверт, піднесла його в темряві до очей, ніби намагаючись прозирнути крізь папір і побачити там образ дівчини, яку вона колись щиро, віддано полюбила. Зелені вогники на шкалі приладів тьмяно освітлювали їй руки, мотор фуркотів вдоволено, рівно, ніби звірятко, приголублене рукою господаря.

Раптом Росана озирнулася на осяяні вікна вілли і мимоволі притиснула лист до грудей.

— Поїхали, Паоло!

Проминувши вокзальну площу, вони виїхали до набережної. З мороку виринув старовинний, поцяцькований зеленими й червоними вогниками міст.

— Станьте тут, — сказала Росана.

Залишили в машині промерзлого, напівсонного Віллі і вийшли до масивної балюстради. Ріка дрімала у кам'яному ложі, монотонно плюскаючи масною водою.

«На острові Чад стоять зараз душні дощові ночі», — подумав Ріхтер, згадавши блакитне озеро, гойдливі пальми на берегах, одиноку пірогу серед врунистих хвиль.

Десь за містом гримнув вибух, спалахнула заграва над заводським районом, і Ріхтер мимоволі уявив собі монтажну площадку, темний корпус «Левіафана», крани, що завмерли, мов нічні сторожі, готові залізними руками боронити до останку своє дітище.

— Я навмисне заїхала до вас, — озвалася Росана, дивлячись в мерехтливі води річки. — Батько просив розпитати, чому так затягується будівництво корабля. На минулій сесії Аеросиндикату йшла мова про санкції за зрив узгоджених термінів.

— Вам багато чого невідомо, — зітхнув Ріхтер.

— Ні, ми все знаємо. Асберівські витівки, чи не так?

— До того ж примхи нашого шефа. — Ріхтер згадав останню розмову з Кірхенбомом, яка мало не скінчилася сваркою. Нахмурився. — Старий втратив спокій, йому мало прибутків, мало капіталів. Він запалився ідеєю взяти все в свої руки.

— Без росіян?

— Так, сам-один. Вірить у свої сили до смішного! І, головне, я йому заважаю. Не до кінця щирий, приховую деякі секрети…

— Секрет доктора Браузе?

— Так, цілий скандал! — іронічно промовив Ріхтер. — Мене звинувачують у тому, що я обікрав націю, тягнуся тільки за радянським газом.

— А насправді, Паоло? — прискіпливо глянула Росана в лице інженерові.

— Насправді… — Він замислився, подумав мить, чи варто бути відвертим до кінця. Глянув у віддано теплі очі жінки і відчув себе вільніше. — Насправді я нікого не обкрадав. Ні нації, ні навіть Вальтера Кірхенбома. — В голосі Ріхтера чулася злість. — Доктор Браузе віддав мені свій винахід, але я мушу зберегти його до кращих часів. Перед смертю він розповів, що його переслідують агенти АСБР. Тепер ці бандити полюють за мною, хочуть вирвати винахід покійного хіміка… Їм маряться свої «Левіафани», свої літаючі фортеці… Повірте, Росано, мені тут нелегко. Мов пес на сіні, я стережу скарб, який міг би бути корисним для Німеччини. Але іншого виходу немає. І я буду стерегти його, буду кусатися, гарчати, битися до останку, аби таємниця мого покійного друга не потрапила в руки асберівців. — Помовчавши трохи, він дещо стриманіше додав: — Та, зрештою, папери Браузе — це тільки загальний начерк. Там немає ще головного — технологічної розробки. Є секрет і немає формули, немає технологічного ключа, яким володіють росіяни. От. І вся хитрість. Кірхенбоми ж вирішили, що я утаїв від них мільйонний скарб. Старий трясе мене, як грушу, вимагаючи «флегматизованого водню», а виродок Густав хоче мати той водень, щоб десь у африканських нетрях будувати воєнні дирижаблі. Достобіса заплутана історія. І розплутає її тільки час, тільки наша праця і ваша боротьба. Ну, та годі про це! Почитаймо краще, як Ганка дає чортів своєму німецькому колезі. Добре, що ви тут, Росано, а то, їй-право, мені було б страшно читати.

І Ріхтер з невеселим усміхом розірвав конверт.

Гельда, заклопотана, розгублена, не знає, що робити. Віллі, її улюблений пустун Віллі, побіг кудись з листом, побіг шукати інженера Ріхтера. Гельда виразно чула його розмову з поштарем. Лист був з Москви, тобто від неї, од тієї красуні, яку пан Ріхтер нещодавно з такою трепетною побожністю проводжав з аеропорту.

Таки дочекався листа, дочекався вісточки до своєї коханої. І Віллі поніс йому цю звістку. Якби лист потрапив їй у руки, о! — вона б знала, що з ним робити! Знищила б, розтоптала, розвіяла. В саму душу влізла б панові інженерові, аби вирвати звідти образ гордовитої чужинки.

Вона ж так мріяла зустрітися сьогодні з паном Ріхтером на самоті. Соромно? Що може бути соромне їй, солдатові підпільного ордену АСБР, захисниці священних інтересів нації! Страшно? Хто може налякати її, красуню Гельду, після того як у розкішному салоні АСБР їй було виголошено смертний вирок з… умовним збереженням життя.

Так, вона завинила перед своїми братами по ордену, коли зірвала операцію в аеропорту, і цю провину їй доведеться тяжко спокутувати.

На вустах Гельди тремтить задумлива посмішка. Найстрашніша спокута нічого не важить у порівнянні з життям інженера Ріхтера, з його врятуванням, з його великими, розумними очима. Ну й що, хай вони вб'ють її, знищать, розстріляють. Вона не хотіла зраджувати своїх братів по ордену, хотіла тільки врятувати його життя, життя цієї великої, чудової людини з блакитними очима. Сама доля повеліла їй вчинити так. Вона довго, довго пам'ятатиме той вечір. Мав їхати до аеропорту одноокий Артуро — він завжди брав участь у «делікатних» справах, і пан Густав довіряв йому найбільше. Але Артуро потрапив у руки поліції. Довелося шукати заміни. Вибір впав на неї, Гельду. Їй дали чорне авто і наказали чекати біля аеропорту. Чекати!.. Чекати, доки вони схоплять пана Ріхтера і