Читати книгу - "Гірчичне зерно"

— Та ні, ліпше посидь коло мене.

Іван сів коло тата. Зірки вже проступали на небі.

— Розказуй, Іване, що діється в хаті.

— Та що діється?.. Нічого. Діти до школи ходять. Я їжджу на роботу. Жінка на фермі. Всьо добре…

— П’єш?

— Та трохи п’ю, — завстидався Іван і перевів розмову на інше: — А ви надовго, тату?

— Не знаю. Двері втворили.

— Ага.

— Не бійся, сваритися з тобою не буду.

Іван схлипнув, бо ці слова чув від тата не раз за життя. Бо чіплявся до старого, пенсію пропивав. А той одно казав: не бійся, сваритися з тобою не буду…

— Чи ви, тату, доправди вмерли? Не сподівався вас увидіти.

— Вмер. Двері втворили. Таке рідко буває.

— Ви, тату, файно виглядаєте.

— А ти постарів, Йване. Хтів би-м видіти онуків, але не вільно мені їм показуватися.

— А завтра ви прийдете?

— Прийду й завтра. Я в саді сховаюся, а ти їх надвір покличеш.

— Ага.

— Йди запри стайню, аби кури не змерзли.

— Я зараз прийду.

Але потім тата на лавці вже не було. Іван зайшов до хати, де діти дивилися телевізор, а жінка стелила в спальні постіль.

— Стефо, мій тато приходив.

— Тато? — перепитала жінка.

— Тато-небіжчик. Посидів на лавці. Я кликав до хати, не хтів іти. Не хтів іти до своєї хати, розумієш?..

— Чи я тому винна?

Іван задумався. Жінка справді боронила старого і ревно плакала, як той вмер.

— Він завтра ще прийде. Може, ти його покличеш до хати?

Стефа сіла на постіль. Її постаріле лице було темне на тлі подушок.

— Що ж то таке робиться?! — заламала вона руки.

— Тато каже, що двері втворили.

Мама послала Марусю до Гирляків за нафтою. Дівчина перебігла через темну вулицю, хотіла відчинити двері, але їх уже замкнули на ніч. Вона постукала раз, другий, потім закричала: «Цьоцю!» Та все дарма. У хаті світилося, і була ще, може, дев’ята година. Зарано, аби спати. Маруся ступила до вікна і вчула голоси. Спершу вона подумала, що, певно, Гирлячка гонить горівку, тому не відкриває. Але завважила щілину між фіранками. І побачила, що Гирлячка сидить за столом, накритим білим обрусом, й з кимось говорить, ніби з якоюсь старшою жінкою. І вона зрозуміла, що хай би вона до рана стукала, Гирлячка її не вчує. І з тою думкою пішла додому.

У Петречкової Галі пару літ тому вмерла мала дитинка, п’ять місяців, від запалення легень; і більше вона не мала дітей. Власне, чоловік з нею розвівся, а у дитини була на лиці велика родима пляма.

Галя приїхала з роботи, дала свині їсти, зварила собі на вечерю бульби і сіла вишивати, поки не заболіли очі. Спала вона тепер в кухні, де хіба там палилося, на бамбетлі. А у два покої зазирала, аби попрятати чи взяти щось з одежі. Галя жила самітно, прислухаючись до найменшого звуку за стінами нової хати, і ніхто не знав, що вона собі думає і як збирається жити далі. Ходила по неділях до мами й тата, що вибудували їй ту хату.

Галя мала вставати о сьомій годині. Серед ночі почула дитячий плач і скочила з постелі, здивувавшись, чого дитина плаче в покої. Наладила свічку й кинулась туди. Малий лежав у візочку і аж заходився. Вона взяла його на руки й почала носити. Завважила, що дитині зимно, й віднесла до кухні. Потім довелося шукати повзунки, запхані в куті шафи. Добре, що не віддала нікому. Галя перебрала малого і стала гріти чай, бо молока в хаті не було. Так зійшла ніч. А вранці вона пішла до сусідки по молоко, а потім закрилась в хаті, твердо вирішивши нікому не відкривати.

…На той час багато людей позакривало свої двері, бо втворились інші двері. Кожен, до кого прийшли, ховався, посилаючись на хворобу чи якусь поважну причину. Наче чума зайшла на Уріж. Сусід уникав сусіда, бо кожен думав, що тільки в його хаті небіжчик.

Жінка Баліцького мовчки посувалася до стіни, коли чоловік лягав коло неї, вихололий на листопадовому цвинтарі. Їй здавалося, ніби він і не вмирав, а ходив на роботу, поночі вертаючись до хати. Говорили мало, бо не було про що, та й за день жінка так нагарується, роблячи за двох, що їй не до того. Та й брало її зло, що раз уже Федьо ходить, то хай би поміг трохи, бодай гній виметав з-під корови. Але не сказала того, побоялася. Хіба раз мовила, що, певно, продасть хату й забереться до доньки в Борислав, але Федьо, бувший господар на все село, навіть не муркнув. Йому вже не треба було господарки.[5]

У школі діти мали неуважні сонні очі; ніби й слухали вчителя, а ніби й не чули. Охоче йшли додому, а декотрі взагалі не ходили до школи. Це все були наслідки темряви. Андрій Іванович жив тільки тим, що осінь переміниться в зиму і стане світліше серед снігів. Він ще міцно тримався спогадів про кілька безтурботних днів канікул. Батьки роздобули для нього кави, і він тепер допізна сидів коло гасової лампи за книжкою, з дрожем очікуючи просвітління душі, яке зробить його існування цілісним і радісним, а відчуження необхідним. Їхній з Сашком єдиний шанс — залишитись непідвладним