Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Так робити негарно.

— Як?

— Не роби з мене дурну… Тітонька Іда все розповіла мені. Ти з нею так грубо розмовляєш. І скажи, куди все-таки поділася ця книжка?

— Я не знаю.

— Ти не обманюєш?

— Мамо, я не можу тобі нічого довести. Якщо ти не віриш, то не вір…

Автобус, з якого лунала музика Чайковського, загуркотів і поїхав. Небо почало прояснятися. Через деякий час мати сказала підкреслено серйозно.

— Що то за дівиця, із якою ти не можеш порвати?

Її обличчя було збентежене.

— Мамо, не вживай, будь ласка, таких слів…

— Яких?

— Сама знаєш, мамо…

— Я не знаю, про що ти кажеш… Я знаю те, що каже тітонька Іда… Якщо та дівчина справді хотіла покінчити життя самогубством, та й ще не раз, то я не розумію, навіщо ти з нею взагалі ведеш знайомство…

Аарне не знав, плакати йому чи сміятися.

— І ти повірила?

— Чому б я мала не вірити?

І справді, як можна не повірити сивій жінці…

— Ну що ж, вір, мамо. Мені ти все одно не віриш.

— Сину, не кажи так. Тітонька Іда любить тебе.

— Я це знаю, дуже добре знаю.

Мати була вражена.

— Чому ж тоді ти її не слухаєш, якщо вона любить тебе?

— Від її любові я стаю гірший.

Мати помовчала.

— Котра година?

— Пів на сьому.

— Скоро буде автобус…

Аарне кивнув головою.

— Як ти можеш бути таким необачним? — спитала мати.

— Я завжди був такий. Ти ж знаєш.

— Ти ще й хвалишся цим?

— Ні, не хвалюсь… Мамо, ти все-таки помиляєшся… Я думаю дуже багато.

— Неправильно думаєш, сину.

— Кожна людина певна; що думає правильно!

— Спробуй думати так, як інші, Аарне.

— Не хочу!

— Все одно колись доведеться. Адже сам не будеш.

— Я не вірю, — прошепотів Аарне. — Не хочу ставати тверезим, тихим, порядним… Не хочу!

— Чому? — На обличчі матері відбилося нерозуміння. Аарне не знав, що відповісти.

— Я хочу, щоб світ став кращий, — нарешті сказав він і засміявся. — А це зовсім нелегко.

— І заради цього треба робити боляче іншим?

— Часом інакше не можна.

— Як же ти думаєш жити?

Аарне носком черевика креслив на піску якісь фігури.

— Невже ти не можеш виправитись? — не вгавала мати.

— Як?

— Ти не можеш до неї підладитися?

— Ні, мамо. Так, як ти думаєш, не можу.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Але нової квартири я тобі не шукатиму, — мовила мати.

— Знаю.

— Ну хіба ти не можеш робити так, як вона хоче? Вона людина старого світу, не заводь з нею мови про свій новий час. Невже ти не можеш її порадувати?

— Ні.

— Хочеш, щоб тебе викинули на вулицю?

— Ні.

— Що ж тоді ти хочеш?

— Я сказав, що не знаю… І все-таки… Я хочу жити й бачити життя… Я хочу… жити, розумієш?

— Хіба тітонька Іда не дає тобі жити?

— Не дає!

— Що ти їй скажеш?

— Я ще не знаю… Подумаю.

— Сину, прошу тебе, постарайся порозумітися з нею.

Під'їхав автобус. Звідусюди почали підходити люди — з валізками і пакунками.

— Гаразд, я спробую. Коли щось трапиться, то це буде не моя вина.

— Я вже маю йти.

Мати взяла пакунок і рушила до автобуса. За кілька хвилин автобус поїхав, розбризкуючи навсібіч грязюку і воду.

— Ну? — спитала тітонька. На колінках у неї сидів рудий кіт.

Роззуваючись, Аарне мовчки знизав плечима.