Читати книгу - "Відьомська доба"

— Стояти!!

Двері на другий ярус. На перший. Червона сукня двома майданчиками нижче…

Несамовитий скрик у залі. На сцені. Запах диму.

Відьма зупинилась. Поверхом нижче, наче питаючи: що тепер? Знахабніли, бісові діти…

— Поже-жа!

Двері в ложу зовсім поруч. Величезна зала губиться в сутінках; завісу забрано — милуйся пишними декораціями прем’єрного балету. Оксамитовий палац, парчова в’язниця, рожевий серпанок світанку.

Чорний дим. Ця розкіш чудово горить, навіть окроплена протипожежною сумішшю. Як солома.

Увімкнулася сигналізація. На сцену посипалися люди з вогнегасниками.

Дим невпинно здіймався. Гіпсові обличчя на сцені посіріли, у мертво-незворушних очах раптом проступила зовсім людська втома. Чи привиділось?

Відьма. Близько. Подолала біль його удару, і…

Клавдій з подивом озирнувся. Це щось новеньке…

У груди йому дивилося дуло револьвера.

— Інквізиторе…

Дурненька, вирішила висловити інквізиторові наостанку все, що вона про нього думає. Якби стріляла відразу — в неї був би шанс.

— Ти помилилась, дівчинко.

Його натиск відкинув її на стіну. Револьвер упав на доріжку. Інквізитор зазирнув у чорні від болю очі… «Колодязь» — вісімдесят. Зі слідами нещодавньої ініціації.

Він узяв її за руку — незвичайно худу, тонкокосту руку балерини. Намацав пульс.

— Хто тебе ініціював? Де? Навіщо ти це зробила, танцювала б своїх лелек…

— Я відьма, — прохрипіла вона йому в обличчя.

— Ти людина!

— Я відьма, відьма! Ви ще зазнаєте…

Очі її закотилися. Вона вводила себе в нестяму.

— Де?

Голова на тоненькій шиї закинулась. На Клавдія дивилися білі очні яблука; яскраво спалахнули оксамитові лаштунки. В оркестровій ямі метушилися люди. Ядуче запахло смаленою пластмасою.

Він схопив дівчину на руки і витягнув у коридор. Молоденьких балерин не так важко носити — але, хоч і непритомна, вона збивала йому чуття. Близька присутність однієї відьми не давала відчути інших.

Пожежна сирена. Протяги; люди біжать до аварійних виходів. Сльози в очах одних. Цікавість — в інших.

— Патроне?!

— Схопили ЇХ?

На вилицях начальника групи грали жовна. Він розумів, що операція провалюється — і не розумів, чому.

— Дівчину до машини… А, чорт!!

Ключі.

— Івга… Грець!

Він набрав у груди повітря і висловився так, що начальник спецгрупи зблід.

Івга відчула запах диму.

«Не маєш переступати порога. Навіть, коли пожежа…» Так, але замкнено її на замок, а не на здоровий глузд. Вона вилізла на підвіконня. Вікно кабінету директриси виходило на площу перед головним входом; на бруківці зібралась юрба ґав. Який-бо театр запропонує видовище, цікавіше за події у Віженському оперному в цю хвилину.

Рама була зачинена намертво. А скло — непробивне. Кого боялася Гелена Торка?

Івга облишила марні спроби і метнулася до дверей. Посмикала ручку; стулки червоного дерева. Міцний замок. Ні, у Гелени Торки безумовно манія переслідування…

Позирнула в замкову щілину — око засльозилось. Приймальня наповнена димом.

Нарешті вона злякалася по-справжньому.

Останні дні страх був її постійним супутником — але не ТАКИЙ. Від такого людське тіло готове на все, навіть на негідне, на найганебніше; Івга скоцюбилась од гострого болю внизу живота.

Ось і вогнище. Клалося двісті років. Плюс її вісімнадцять…

Але ж не так… Без повітря. Як щур. Живцем…

Вона вдарила у двері. Ще. Ще: «Завершимо ж обряд. Як велить нам наша ненароджена мати…»

Маячня.

Івга подивилася на свої долоні. Ліва в крові — всього лише зламаний ніготь. Що це — «завершимо… обряд».

«Хаос не вічний. Візьміть свічки…»

Величезна темна зала. Спіральні сходи, вогонь, стін немає… є безкрая рівнина з червоними горами на обрії. Вони намальовані на…

— Допоможіть!.. Назаре!

«Хаос відступає. Краще вогнища — тільки пожежа. Сестри, зімкнемо руки..»

Регіт. Хоч вуха затуляй.

— Назаре! Рятуйте. Хто-небуть…

Гуркіт. Двері розчахуються. Хтось оповитий димом, як привид…

…Можна читати долю… По всьому, що дотикалося до людського нутра. По осадові на денці випитої філіжанки кави, попелу від викуреної цигарки. По диму. Принаймні, ЙОГО долю…

Біль од присутности Інквізитора…

— Івго?!

Жорсткі руки хапають її. Голова обертом…

Візьма.

— Вони під сценою, — вона не впізнала свого голосу.

— Що?!

— Під сценою. Там… Вони… ініціюють. Зараз…

Івга захлинулася кашлем, намагаючись виштовхнути з легенів їдкий дим.

Людина з пласким жовтим обличчям. Також Інквізитор… Злий. У респіраторі.

— Де ВОНИ? Де тепер, Івго?

— Не знаю.

Жовтолиций обернувся:

— Ми візьмемо їх самі, патроне…

Відьми! Відьми її!

— Театр горить, ви не помітили?!

— Операцією керую я, патроне! Беріть дівчинку й ідіть…

Секунду вони дивляться один на одного. Старший поступається:

— Івго… Підемо. Тільки свідомости не втрачай, не балерина ти, тягати тебе…