Читати книгу - "Захребетник"

Боліла спина. У крижах зранку оселився пекучий живчик. Правий зап’ясток млоїв, наче він учора півдня фехтував важкою рапірою. Але рапіри Джеймс не тримав у руках давно. Зап’ясток млоїв просто так. І коліна підгиналися просто так.

Не від страху.

Вуча не зрушила з місця. Через плече вона носила шкіряну торбину. Навряд чи була потреба пояснювати, яка статуетка лежить на споді, захована від стороннього ока. На плечі пані зі шпагою сипалася стара жовта хвоя. Вітер, підштовхуючи в спину, запрошував зробити крок уперед, але вона барилася.

— Я не маю до тебе ненависті. Ненависть — зайвий вантаж. Що зроблено, те оплачено. Мусить бути оплачено. Ти зламав моє життя. Я жила кепсько, але іншого життя мені не дали. А ти прийшов і зламав. Тепер я зламаю твоє життя. І ми будемо квити.

— Ваш на бані? — запитав Джеймс.

— Так. І все-таки мені хотілося б зрозуміти: воно того було варте? Я дивлюся на тебе, немічного каліку, і дивуюся. Хіба важко було пройти мимо? Важко, так?

— Важко. Ти навіть не уявляєш, наскільки важко.

— Гаразд. Коли ти не хочеш відповідати…

Вона витягла шпагу з піхов, тримаючи її вістрям до землі. На відстані долоні від згубного вістря повзла мураха — чорний трудяга, байдужий до питань життя і смерті.

Чужого життя й чужої смерті.

— Час помирати, — сказала Вуча Естевен.

— Так, — кивнув Джеймс Рівердейл. — Тільки не думай, що ти вб’єш мене оце зараз. Зараз ти всього-на-всього довершиш справу. Ти вбила мене там, у Бадандені. Ти просто не знала, що вбила мене.

— Хочеш виграти час?

— Ні. Кажу правду. Ти вбила мене своїм правильним, своїм огидним «баш на бані». Я повірив — і загинув. Що зроблено — оплачено, кожному воздається те, що заслужив, дармовий сир буває лише з мишоловках… Усе це доконало мене спритніше за твою шпагу.

Вогненний живчик у крижах ворухнувся, бризкаючи кусючими іскрами, і Джеймс застогнав од болю. Хотілося впасти — на коліна, рачки, лягти плиском! — але живчик заважав, змушуючи стояти прямо.

Щоки Вучі поплямувало ряботиння. Нервово затріпотів орлиний ніс. Волосся позаду зібралося у хвіст, буркотливо відвиснули губи. Лисий Геній проступав у рисах маестро, бажаючи збагнути те, що вислизало від його геніального розуміння.

— Годі теревенити. Я була права. Я знаю життя.

— Ти була права.

Пекучі мурашки забігали по хребті: знизу вгору. Від крижів — до середини спини; не вище. Можна подумати, чорний трудяга-мураха вислизнув із-під шпажного вістря, заліз Джеймсові під одяг і тепер кликав на підмогу юрбу своїх прудких родичів. Здавалося, в крижах, у таємних надрах тіла, похований під руїнами, прокидається хтось — напівмертвий, розтоптаний, сліпий і глухий до всього, крім одного-єдиного заклику.

Постає зі смертного сну й виходить назовні, тому що не може інакше. Один раз, серед синьої ночі під жовтим місяцем, була мить милосердя — й мить ця варта була всіх скарбів світу, відтепер і назавжди.

— Я знаю життя, — сказала Вуча Естевен.

І раптово, бліднучи, ступила крок назад.

— Я теж знаю життя, — відповів Джеймс Рівердейл.

Пояс, оздоблений крицевими бляшками, огортав його талію. Перев’язь лежала на грудях, замкнена опуклою пряжкою. Вага рапіри відтягнула пояс на лівому боці. Ще не торкнувшись ефеса, Джеймс знав: це та сама брета, яку він випробовував у крамниці Мустафи. Брета, з якої все почалося.

Труснувши сивим чубом, він узявся за руків’я зброї.

Немов намацав долоню друга.

Рука нарешті перестала тремтіти.

— Дивно, — мовив Джеймс. — Я щойно подумав…

Усмішка вийшла легша за молоде вино й щасливіша за повернення додому. Так посміхаються діти й старі — більше ніхто.

— А що, коли ти була не права?

Білястий, як пластинка слюди, місяць плутався у верхів’ї сосон. Вітряний день відходив оглядаючись. І перламутрово-сіра ніч збиралася на силі в піднебессі, не поспішаючи лягти на Ботоцькі гори.

Травень-червень 2006 р.

…І це завершення здається глибоко бажаним. Померти — забутися — пірнуть у вічний сон. О, тут є перешкода: які видіння смертний сон наповнять, коли ми розірвемо тлінність плоті? — вагання це нас зупиняє. Ця причина нас змушує страждати довгий вік.