Читати книгу - "Монети для патріарха"

— В Афінах я бував тричі. Якось із паном Іскандером у порту тричі жили. Добрий караван-сарай і дешевий. А господар усе про кораблі знає, який куди.

— А тебе там пам’ятати не можуть?

— А що? Продав мене тобі пан Іскандер, і все!

Пройдисвіт подумав, що коли пана Іскандера знайдуть, розпізнають та повідомлять про це в Афіни, то воно дійсно буде «все», проте без ризику не обійтися.

Коли Айюка звернувся до Роба Кемпбела російською, той здригнувся, але пригадав деякі дрібниці… Власне, він здогадувався, що татарин багато чого розуміє. Не знав лише, що й розмовляє так вільно. Шотландець володів російською значно гірше.

— Так ты понял, что нас в живых не оставят? Порутчика тоже, он не уразумел.

Шотландець не знав, що саме Айюка запропонував добити поранених калмиків, бо та розмова вершника з Борисовим велася ногайською мовою.

— Догадываюсь. А делать-то что? Ты-то можешь…

Роб мав на увазі, що татарська та турецька схожі, тому Айюка може якось пристосуватися, проте не згадав відповідних російських слів. Однак співбесідник усе зрозумів.

— Тот, с кем я недавно разговаривать, — это…

Тепер Айюка запнувся, бо не володів російською флотською термінологією.

— Хозяин корабля, что делать набеги. Добыча.

— Пират?

— Да. Ему нужны люди, что метко стреляют из ружья и саблей хорошо могут. Я умею, ружья нет. Лук тоже хорошо. Добуду ружье.

Шотландцеві доводилося чути, що навіть у султанському війську більшість не мала рушниць, а влучно стріляти вміли лише яничари старої школи, які практично всі загинули в безперервних війнах останніх десятиліть.[83]

— Менять веру не заставляет. У него уже есть — Ису{63} любят.

Про таке також доводилося чути…

Ясновидіння підказувало Кемпбелу, що ані татарин, ані турок, який з ним розмовляв, не брешуть. Дійсно, потрібні добрі стрільці.

Пірати…

Шотландець пригадав легенду про пірата Діомида, який, після того як його спіймали люди Александра Македонського, заявив на допиті, що різниця між ним та царем суто кількісна. У мене, мовляв, маленька шайка, а в царя — велика, тільки й усього.

Ти ж не вважав за гріх служити у війську?

А хіба тут прибрати не можуть?

Або Борисов, або після повернення — разом з Борисовим.

І козак оцей не заслуговує на смерть, добрий він лицар, можливо, кращий за мене. Хоча цікаво було б перевірити, хто з нас краще палашем володіє.

— Добро. Я согласен.

— Тогда йдем, покудова хозяин с б…

Найбільше здивувало шотландця те, що на вулиці на них уже чекав Васька, якому взагалі-то було наказано стежити за іншим караван-сараєм. Васька зі своєю драгунською рушницею та чотирма пістолями — два свої, два панські.

Горець обвів обох здивованим поглядом.

Товариші посміхнулися. Калмик — кутиками губ, Васька — широко. На всі вибиті паном зуби.

І ляснув долонею по кишені, де задзвеніли вкрадені панські гроші.

Борисов був цілком переконаний, що гонець, яким цікавиться (як він гадав) САМ, не мине Афін, точніше, Пірею — колись, у прадавні часи місто побудували на певній відстані від моря, аби не вийшло у ворогів раптового нападу.

Ще через кілька століть побудували місто-гавань, Пірей. Зараз і Афіни, і Пірей переживали занепад, як майже всі балканські міста. Кораблів у гавані було небагато, постоялих дворів лише два — бо до Афін усього шість верст, тож більшість ночує вже в місті. Проте той, хто бажав виїхати з Афін, змушений був жити в Піреї, бо траплялося, що корабель заходив до порту ненадовго.

Тому, наказавши слугам пильнувати, Борисов замовив жінку — і заснув уже майже під ранок, а прокинувся після полудня.

Спочатку навіть не занепокоївся — пішли собі, то й пішли кудись. Про всяк випадок пройшовся навпроти, де знаходився конкуруючий караван-сарай, і не побачив, аби хтось спостерігав.

— Ну, я їм покажу! — не згірш ведмедя прогарчав порутчик, який твердо вирішив, що слуги десь займаються тим, чим нещодавно займався він сам.

Невідомо, коли б він здогадався зазирнути до кімнатки, яку винайняв для своїх бійців, — собі, звісно, винайняв більшу, аніж їм трьом, — оскільки Айюка спілкувався не лише з Мехмед-реїсом,{64} то господар постоялого двору звів його з потрібними людьми, поставивши умову:

— Тільки не під моїм дахом!

Тож Борисов чекав чого завгодно, але не удару палицею в потилицю.

…За кілька хвилин він ненадовго прийшов до тями, лише для того, аби відчути, як йому розсувають кинджалом зуби й вливають у горлянку вино з якимось дивним присмаком.

Про цю частину свого плану Айюка не сказав нікому, побоюючись, що шотландський чистоплюй буде проти.