Читати книгу - "Борги нашого життя"

певно, Андрія ніхто поки що з вас не виявляв бажання відправити мене на той світ. Тому мені й прийшла в голову ця ідея — зібрати вас докупи, зліпити з кількох очевидних ворогів таку невеличку групку і подивитися, що з того вийде. Так, саме за моєю вказівкою, тобі, Андрію, надіслали запрошення на роботу до мого банку, саме тому я взяв на роботу Семена, аби, зрештою, одного дня звести, познайомити вас. Але тут, звичайно, не вистачало ще однієї складової — тебе, Грінспене. До речі, ти єдиний, кого я спеціально не запрошував, якось так вийшло, що ти сам влаштувався і працював у мене. І хочу сказати, що без твого запалу, твоїх божевільних ідей, Андрій із Семеном спокійно би пили коньяк до кінця своїх днів. Я тільки трохи допоміг, ведучи з тобою довгі дискусії в інеті ночами про те, як воно в світі має бути…

— А я думав, що мої заслуги як піарника нарешті оцінили, — усміхнувся я.

— Я бачив твій плакат з селянкою. Як там? «Віддай кредит — живи щасливо»! Це неперевершений несмак. Хоча — це моя особиста думка. Ну то я продовжу. Я спостерігав за вами і мене це захопило. А з часом це перетворилося на справжню гру. Більш захопливу, ніж преферанс. Тому що ставка у такій грі — життя. Моє або тих, хто мене не надто любить.

— І ви справді вважали нас найстрашнішими своїми ворогами? — якось майже по-дитячому спитав Грінченко.

— Ви знаєте, хоч би як смішно це звучало, — таки-так. І не тому навіть, що інших вже майже не лишилося. Справа скоріш у тім, що ви щирі у своїх переконаннях. І саме тому з вами важче домовитись, важче підкупити, ніж інших…

— Але ви таки вирішили з нами домовитися? — перебив його Гринь.

Господар знову усміхнувся:

— Щодо цього у мене є одна ідея, — мовив він, витягаючи мобільний. — Одну секунду, я тут зателефоную декому, без кого наша подальша розмова буде неповною, а потім ми продовжимо.

Він подзвонив і попросив когось зайти «з усіма необхідними матеріалами». Буквально за хвильку двері розчинилися і до зали зайшов власною персоною… Василь Петрович Загоруйко у супроводі двох міцних хлопців, один з яких ніс на ремені через плече досить величенький круглий чорний футляр.

— Яка неочікувана зустріч, — мовив я, усміхнувшись.

— Добрий день, Андрію, — сухо привітався зі мною Загоруйко, непривітно зиркнувши в бік Грінспена.

— Василь Петрович приніс нам дещо, що нам, очевидно, зараз знадобиться, аби продовжити наше спілкування, — сказав господар резиденції. — Грінспене, будь ласка, підійди, я хочу, аби ти був першим, хто буде цього удостоєний.

Гринь повільно і майже урочисто підійшов до нього. Той у свою чергу почав відкривати футляр. Це зайняло трохи більше часу, ніж планувалося, вочевидь, була якась проблема із замками абощо, мені було не дуже видно за Грінченком, що стояв просто переді мною. Зрештою, господар, певно закінчивши поратись з футляром, голосно промовив з інтонаціями фокусника:

— Раз, два, три…

І наступної миті я побачив, як голова Грінспена неприродно різко відкинулася вбік в червоному ореолі дрібних червоних крапельок. Наступної миті Гринь, обличчя якого взялося червоно-чорною маскою крові, як сніп, упав на підлогу. А потім я побачив биту в руках у Нього. І його погляд. Саме такий погляд, який бачив колись давно в опері, коли вирішив підійти до нього. Погляд розумного холодного хижака, який отримував задоволення від того, що робить. Він замахнувся биткою вдруге. Я вийшов із заціпеніння і кинувся до них. Проте я встиг зробити всього два кроки, коли потужний удар збоку в скулу від одного із бодігардів буквально збив мене з ніг. Я хекнув і полетів кудись убік, водночас отримавши такий самий потужний удар від іншого. Я впав на підло гу, де, звиваючись мов хробак, намагався уникнути нових ударів, проте це не надто вдавалося. Світ навколо мене затягувався туманом. Останнє, що я бачив, було закривавлене обличчя Грінченка, який лежав тут поряд на підлозі — його засклянілий, здається вже неживий, погляд був звернений до мене. Наступної миті чийсь начищений черевик заюшив мені в обличчя і світло в моїй голові остаточно вимкнулося.

Коли я знову відкрив очі, то побачив перед собою черевики. На одному з них була кров. Я лежав на боці, хтось згодом перевернув мене горілиць, і я побачив його обличчя над собою.

— Просто ти повинен знати, — мовив він, дивлячись на мене згори. — Хай би що ти там про себе думав — ти простий, звичайний нікчема. Який може і хотів би вчинити, як справжній мужик, але якому так ніколи і не вистачить яєць, аби натиснути на гачок. Аби визнати це, ти починаєш нудити про високі матерії, прикриваючи цим свою безпорадність. Ти навіть не заслуговуєш на те, щоб ми вчинили з тобою так само, як із ним, — він показав кудись позад себе, здається на тіло Грінченка. — Ти просто ніщо.

Я ледь-ледь підвів голову, аби щось відповісти йому, проте так і не зміг говорити — в роті було повно крові, і я закашлявся.

— Не можеш говорити? — мовив він вдавано співчутливо, продовжуючи дивитися на мене зверху вниз. — Буває…

— Та пішов… ти… — видавив я з себе, забулькотівши кров’ю.

Він підняв ногу, і я подумав — зараз знову вдарить мене в обличчя, проте він просто витер об мене замащеного кров’ю черевика і, кивнувши одному із бодігардів, відійшов. Той нахилився наді мною, відвівши за спину кулак, щоб наступної миті він з усього маху вгруз мені в обличчя. Світло в моїй голові знову вимкнули.

Коли опритомнів, — замалим не знепритомнів знову, на цей раз від болю — голова просто розколювалася. Лише за кілька