Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Наприкінці вісімдесятих він безстрашно очолив Бережанський Народний Рух за перебудову, записавши в нього свою дружину, молодшого брата і дочку-десятикласницю. За два дні до остаточного рішення обласної ради про виокремлення Бережані в місто обласного підпорядкування Мовчун провів маленький сімейний мітинг біля універмагу з вимогою надати Бережані статус непідлеглості райцентрові. За це здобув моральне право вписати своє прізвище в новітню історію Бережані.

Потім він очолював у місті всі націонал-демократичні партії та рухи, що започатковувались у Києві. Робив це навіть раніше, як підтримували ініціативу столиці в області чи районі.

У час Помаранчевого здвигу Паша легенько підняв із сплячки місцевих фермерів і завіз до Спілки письменників, де розквартирувався один із штабів революції, кілька мішків гречки, цукру, дві зарізані свині та кілька ящиків курей із птахофабрики. Привіз довідку про те, що все прийнято польовим командиром Віленком, і вивісив її біля універмагу, щоб не було дурних бережанських балакучок.

Згодом він тихо розпустив у Бережані занепалу партію свого тезки, вже екс-президента «Рідна Україна» і очолив партію П’ЯТЬ (Партія Яни Тищенко). У Бережані лідер Мовчун завжди мав свою більшість. Тут він був своїм, зрозумілим, дехто йому заздрив, дехто навіть ревно вірив йому і загравав перед ним.

Зараз у Пашки була майже трагічна ситуація: треба було діяти, а не говорити. Улюбленицю Бережані вже кинули до тюремної камери. Бережанський покидьок, судейка Лаврентьєв тупо виконає вказівку ХАМа (Хазара Артура Михайловича!). Це вже не підлягає сумніву навіть у бабуні Любові Гвоздик, яку зґвалтував молодий, безпутній гультяй Василь Дзвонар, котрий уже другий тиждень лагодить їй паркан, снідає, обідає і вечеряє в неї, випивши бабиного самогоняри, залишається на ніч. Баба Люба чекає, що він знову почне її ґвалтувати, готується до цього, а Василь хропе, аж дзигонять шиби, лунко пукає і матюкається уві сні. Але не ґвалтує. Береже.

Центр революції, яка вже тихо починає назрівати у Бережані, природно, перенісся в генделики, де до глибочезної півночі точилися запеклі дискусії про судейку Лаврентьєва.

Про зниклу кудись його наложницю Ліду.

Про хижу жорстокість ХАМа і його тваринний переляк перед Яною-Улюбленицею, перед її реактивним розумом і вояцькою відвагою.

Про реальну можливість втратити суверенну державу…

І коли мріло світання, всі розходилися по домівках, кожен із власною думкою, але єдиним бажанням: треба щось робити! Але що саме – ніхто не знав. Дехто покладався на підказку Мовчуна. Тиха революція захлиналася і ставала ще тихішою.

Оскільки революційний дух Бережані задихався, його інтелектуальний центр перенесли до Райського саду Мовчуна.

У нього справді був рідкісний сад з усіх акліматизованих фруктових дерев Центральної Київщини. Але сад – це буденщина. Подібні дерева цвіли і в інших садибах. А в Павлуші Мовчуна був справжній райський сад.

Його батько Філон Мовчун – дяк бережанської церкви Успіння Пресвятої Богородиці, в якій донедавна була комора з продажу кінської упряжі, легалізувався у вірі після здобуття Бережанню незалежності. Навіть трішки раніше – після появи місцевої організації Народного Руху за перебудову, яку очолив його син Павлуня.

І тоді виявилося, що в Австралії, у південній провінції Перту, живе молодший брат Філона, якого хлопцем вивезли до Германії на примусові роботи, поки старший був у місцевих совєтських партизанах, котрі вночі приїхали возом у Бережань по сало і самогон, набамбурились, натрахались з містечковими молодицями і, їдучи до лісу, шуранули з автоматів по німецькій жандармерії, розміщеній у нинішній міськраді. По бляшаному даху. Нікого не вбили і не поранили. Погнали до лісу з піснями. Наступного ранку есесівці запалили окраїну містечка, взяли двісті заложників і влаштували переможну гульню в Бережанському профтехучилищі.

Хтось таки доніс на Філона, але обережно, бо меншого брата Ісая лишень загребли на роботи до Німеччини. Ісай зі школи трохи знав німецьку, тому вижив у байєра, навіть спокусив і дзьобнув його сімнадцятирічну дочку, бо таки був дуже вродливим, струнким і звабливо еротичним, коли роздягався при косовиці чи при вантаженні мішків із зерном.

Ісай вже знав, що совєтські енкаведисти підмітають мітлою всіх остарбайтерів і женуть їх або до Сибіру, або розстрілюють. Тому назвався поляком, перебрався в американський сектор і, щоб подалі від Сталіна, записався аж у далеку Австралію.

Вони довго пливли у смердючому трюмі, їх гойдало, нудило, блювали. Висадились на дикий спекотний берег. Ісай, що пережив голод 33-го, дурів: за десять вбитих і закопаних (це ж м’ясо!) кроликів платили невідомий нікому долар. Ісай навчився вбивати їх двадцять, тридцять на день. Тоді сорок. Долар до долара, доларчик до долара. А раптом знову Голодомор! А раптом – знову Сталін! Повернення до Союзу!

За дві тисячі доларів Ісай купив сімдесят гектарів австралійської земельки. Посадив на ній ліс. І через п’ятдесят років уже був мільйонером.

Коли Україна озвалася своїм прагненням бути державою, Ісай також збудився до іншого життя. Послав братові Філонові першу посилку хусток, вишиванок, іконок, заборонених релігійних та історичних книжечок. А тоді запросив його до Австралії, в передмістя спекотного Перту.

Філон, знаючи, що його син Павлунько є українським професійним революціонером, відчуваючи, що борці за незалежність є недоторканними для міліціонерів та митників, оформив собі поїздку до Австралії.

Він привіз звідти купу вишитих сорочок, писанок, овечу дублянку з австралійських овець, кілька небачених тоді в нас металевих баночок пива, дві порнокасети і презервативи «з вусиками». Та ще кілька забутих в Україні пісень.