Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

– Аркадій Венедиктович щойно застрелився.

– Як застрелився?! – скрикнув молодший сержант, явно стривожений несподіваною звісткою. Втім, сержант і старший сержант лишилися напрочуд спокійними, капітан же приклав правий вказівний палець до вуст і просичав:

– Тш-ш-ш!.. Тут я запитую, зрозуміло?

– Га… Гаразд, – погодився молодший сержант тремтячим голосом.

– Отож-бо. Ну, то що тут у вас сталося?

– Аркадій Венедиктович із ним розмовляв, – старший сержант кивнув на Олега, який дочалапав до свого стільця й опустився на нього.

– Про що ви говорили? – тепер капітан звертався до журналіста.

– Про те, що мене відпускають.

– Невже?!

– Так… Він принаймні обіцяв.

Усі троє сержантів закивали, підтверджуючи слова Олега.

– До речі, он там на столі записка є.

– Що іще за записка?

– Що я не маю ні до кого претензій.

– Та невже?…

Капітан підійшов до столу, прочитав записку, не беручи папірця до рук. Його обличчя одразу ж посвітлішало, елегатним жестом він підхопив зі столу напівпорожню пляшку горілки, підійшов упритул до журналіста:

– Отже, ви пили це?

– Я, товаришу капітане.

– От і добре.

Короткий уривчастий рух – і пляшка вдарила Олегові в тім’я! Непритомний газетяр сповз на підлогу. При цьому очі молодшого сержанта мало не вискочили із орбіт.

– Товаришу старший сержанте, чому ваша людина не проінструктована належним чином?!

– Вибачайте, товаришу капітане!

– Ви-ба-ча-а-ай-те-е-е… – передражнив той. – Дійте, причому швидко! Доки клієнт не отямився, маєте замести усі сліди. Прошу діяти відповідально: йдеться одразу про декілька нерозкритих «висяків» та деякі інші важливі речі, про які ніхто ніколи не повинен дізнатися. На кону – авторитет декількох поважних людей нашого відомства, а також колишні наші працівники. Аркадій Венедиктович найперший. Маєте діяти відповідно.

– Так точно! – козирнув старший сержант і одразу ж спитав обережно: – А куди його… тепер?…

Капітан займався тим, що перегинав навпіл написану журналістом записку. Почувши таке, він відволікся від цього і мовив з докором:

– Товаришу старший сержанте! Я так бачу, інструктаж потрібен не тільки вашим людям, але й вам самому також.

– Винуватий, товаришу капітане!

– Ви-ну-ва-а-атий… На дах його, а звідти вниз. Цього писаку вже стільки разів по голові били, що приховати це в інший спосіб не вдасться.

– Слухаюсь!

– Дійте. І дивіться, не наслідіть у будинку зайве.

– Так точно! А завтра як?…

– Що завтра?…

– На роботу до нього. В редакцію його… в цю… як там її?.

– То не ваша справа, – підібгавши губи, процідив капітан. – Газетою займуться інші люди. Головний редактор в усьому допоможе, бо зацікавлений у подальшій співпраці з нами. Бачите, як оперативно він відгукнувся на наш запит? І флешку без проблем передав.

– Авжеж, – погодився старший сержант.

– Але там потрібна значно тонша робота. Ви ж і тут досі не закінчили. Скільки ж можна копирсатися, га?!

– Винуватий!

– Дійте.

Молодшого сержанта негайно відправили на кухню за рушником. Доки він виконував це розпорядження, капітан перегнув навпіл записку, відірвав її верхню частину, із погано прихованою насолодою прочитав:

– «Я, Марцулан Олег Петрович, претензій ні до кого не маю». Підпис, сьогоднішня дата.

Потім віддав відірвану частину сержантові, а той сховав записку Олегові в нагрудну кишеню сорочки.

Коли молодший сержант приніс рушника з кухні, ним обмотали голову журналіста, аби кров, що юшилася з рани на тімені та з носа, не капала по дорозі. Далі сержанти підхопили непритомного й винесли з квартири. Першим на сходову клітину вийшов молодший сержант, огледівся, чи немає там кого. Викликав ліфт і зафіксував двері ногою. Тоді сержант і старший сержант винесли бранця, всі упакувалися в ліфт і поїхали на останній – дев’ятий поверх.

Першим з ліфта вийшов знов-таки молодший сержант. Не виявивши нічого підозрілого, подав сигнал колегам, і поки ті виносили непритомного з ліфта, поліз пожежною драбиною відмикати люк, що вів на горище, а потім першим виліз на дах. Далі сержанти з усіма можливими обережностями витягнули Олега на дах. Піднесли до парапета. Зняли з голови рушника.

І треба ж такому статися: в цю саму мить оглушений журналіст отямився. Повів довкола посоловілими очима. Здригнувся від прохолодного вітру, що віяв тут, на даху. Прохрипів ледь чутно:

– Де це я?…

– Де, де?! В Улан-Уде! – пожартував старший сержант і подав знак підлеглим: – Дружно, разом!..

Олег так і не встиг уторопати, що й до чого, як міліціонери пару разів гойднули його, перекинули через парапет і відпустили в чорне нічне провалля.

У ті лічені секунди, доки тривав перший і останній у житті Олега вільний політ, зустрічне повітря дико свистіло у вухах. Але надто швидко, майже моментально з пітьми виник асфальт, і журналіст із всієї сили гепнувся об його темно-сіру