Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

інших, але наскільки надійні ці відомості? Кажуть, наприклад, що не раз бачили, як вона сиділа у себе в кімнаті, втупивши очі в свою особисту посвідку, з фотокарткою, де її записано як Гелену-Марію Пфайфер, у дів. Груйтен, нар. 17.VIII.1922 р., і хитала головою. Марія ван Дорн, крім того, відзначає, що коси в Лені тоді знов стали пишні й блискучі, і що Лені (між іншим, звичайно) ненавиділа війну, а ще дужче — неділі, бо в неділю не було свіжих булочок.

Невже вона не помічала незвичайної веселості батька, що, «чарівний, як ніколи» (Лотта Г.), з ранку й до вечора перебував у своїй конторі, «на нарадах», як «начальник планового відділу», вже не власник і навіть не акціонер, а тільки на досить високій «твердій платні плюс поточні видатки».

Нібито без жодного слова, самою тільки зневажливою гримасою зустріла Лені звістку про те, що її свекор за участь у бою, від якого минуло вже двадцять три роки, претендує не тільки на «Почесний хрест фронтовика», а навіть на залізний хрест другого ступеня, і що він «усі вуха протуркав» своєму приятелю Груйтенові — адже той, звісно, у себе в конторі частенько зустрічався й з генералами,— щоб поміг добути цю жадану відзнаку. А тим часом і досі ще жоден лікар не знайшов того осколочна гранати «з мачинку завбільшки», через який Пф. постійно волочив свою «пропащу ногу». Невже вона не помічає й того, що Пфайфери хочуть її обплутати, бо це вони самі подали заяву про вдовину пенсію для неї — не помічає, що підписала ту заяву і що на її рахунок у банку щомісяця надходить шістдесят шість райхс-марок, і навіть за минулі місяці, з 1 липня 1941 року, пенсію теж нараховано? Може, Пфайфери зробили це лиш для того, щоб потім, аж через тридцять років, жорстоко на ній помститися, коли їхній взагалі цілком порядний син Генріх, що не волочить ноги, а таки справді втратив її, якось дорікнув Лені, що вона, мовляв, заробила на прізвищі Пфайферів мінімум сорок, а то й п'ятдесят тисяч марок, майже тридцять років одержуючи кілька разів підвищувану за цей час удовину пенсію, хоч часом, залежно від її власного заробітку, й неповну; а потім — зі злості на самого себе, що до такого докотився, а може (це думка авт., не підтверджена жодним свідком), і з ревнощів, бо ж він потай уклепався в Лені з першого дня — ще й крикнув при свідках (Гансі й Треті Гельценах) їй в обличчя: «А ти що за них зробила, за ті п'ятдесят тисяч марок? Один раз полежала з ним у кущах, а другий раз — це ж увесь світ знає — він уже мусив тебе благати, сердега, а за тиждень загинув і зоставив тобі чисте, бездоганне ім'я, а ти... а ти... а ти...» — та Лені так на нього глянула, що йому заціпило.

Чи Лені здається сама собі потіпахою після того, як їй кинуто в вічі, ніби вона, двічі віддавшись чоловікові, загребла за те близько п'ятдесяти тисяч марок... а вона... а вона?..

Лені не тільки частенько робить прогули, вона взагалі майже не показується в конторі й признається Лотті Г., що її аж млість бере, коли гляне «на оті купи новеньких грошей». Вона захищає свою машину від нової реквізиції й користується нею лише для того, щоб «поїздити за містом», однак тепер чимраз частіше бере з собою матір, і вони «цілими годинами сидять у гарних кав'ярнях та ресторанах, де-небудь над Рейном, усміхаючись одна до одної, дивляться на судна, курять сигарети». Що характерне в той час для усіх Груйтенів, то це ота «незбагненна веселість, від якої просто збожеволіти можна було» (Лотта Г.). Пані Гр. нарешті поставлено остаточний діагноз, майже без надії на одужання: розсіяний склероз, що швидко прогресує. Лені вже на руках виносить її до машини й з машини; вона вже не читає, навіть свого улюбленого Їтса, тільки часом «перебирає пацьорки» (ван Дорн), але не просить «церковного напуття».

Цей період у житті Груйтенів — від початку сорок другого до початку сорок третього — всі близькі до них люди в один голос називають «найрозкішнішим». «Ніякого впину, ніякого сорому, ну нічого для себе не жаліли, брали все, що лиш міг дати чорний ринок цілої Європи, і зараз, як я вам це сказала, ви, може, краще зрозумієте, чого я тепер із Лені не так щоб круто, але не дуже й ласкаво поводжусь... А тоді розкрилось оте страшне діло, що про нього я й досі не знаю, навіщо Губерт його затіяв. Адже ж воно йому непотрібне було. Непотрібне, і квит» (М. в. Д.).

«Діло» розкрилося тільки через одну безглузду випадковість чисто літературного характеру. Груйтен потім називав його «чисто блокнотною справою» — це означало, що всі матеріали він носив завжди при собі, в гаманці й блокноті; поштовою адресою в цьому ділі була його міська контора, і він не звірявся з ним нікому, не втяг у справу нікого, навіть свого приятеля й головного бухгалтера Гойзера. То було дуже ризиковане діло, гра на високі ставки, в якій Груйтена, безперечно, цікавили не так ставки, як сам процес гри, і, можливо, аж дотепер тільки Лені його «розуміє» так, як «розуміла» його дружина та ще — правда, лише до певної міри — Лотта Г.: вона розуміла майже все, тільки не «оту самовбивчу жилку — це ж було самогубство, чистісіньке самогубство... І що він робив з тими грішми? Роздавав пачками, оберемками, купами! Таке все це було безглузде, таке нігілістичне — без мети, без сенсу, якесь божевілля».

Задля цього «діла» Груйтен заснував у одному містечку кілометрів за шістдесят фірму, яку назвав «Шлем і син». Він добував фальшиві посвідчення, фальшиві замовлення з фальшивими підписами («Адже до бланків він мав завжди вільний доступ, а підписи ніколи не були для нього проблемою, під час кризи двадцять дев'ятого — тридцять третього років він часом навіть жінчині підписи на векселях підробляв і казав: „Вона мене зрозуміє, а навіщо її тепер