Читати книгу - "Крута компанія"

совісті, яку ти вирішила очистити? Ночами погано спиш? — він зневажливо гмикає. — Сотник — дрібна мерзота. І ти вибрала його?! Олежик з ним через сестру зіткнувся. Сотник плакав від страху. Реально ревів! Його навіть бити було огидно. Поки він мимрив, типу, ця ваша Оленка — хвойда й наркоманка, а він не при чому.

— Він зустрічався із сестрою Олега?

— Зустрічався?! — іронічно вигукує Дімка. — Він з нею трахався. І навіть імені її толком не знав. Він називав Лінку Оленкою. І ти вибрала його?!

Дімка піднімається, підходить до дверей. Смикає чорну круглу ручку, вона клацає розхитаними гвіздками, петлі скриплять.

— Усе, Міло, до побачення, так би мовити. Вважай, що розмова відбулася. І пробач за те, що я тобі скажу: мені неприємно на тебе дивитися. Важко, так, й огидно. Пробач. Але це чесно.

Її рот розкривається, з горла виривається стогін, протяжний, тваринний, і вона вибухає гучним плачем. Дімка зачиняє двері. Блін! Він не знає, що робити. Вона захлинається сльозами й завиває. Дімка нерішуче застигає.

— Ta-a-к, я винна-a-a, — ледве чує він крізь її схлипи. — Вбий мене за це! — тре руками очі. З носа течуть струмочки. — Я себе ненавиджу. Я хочу випалити себе зсередини, вивернути навиворіт і спалити.

Вона важко спирається спиною на шафу, дверці стогнуть. Дімі здається, що вона зараз задихнеться.

— Не плач, заспокойся, — стомлено каже.

— Це було жахливо! — майже стогне вона. — Його квартира, секс, його дівки. І це досі жахливо. Це нікуди не ділося. Воно зі мною. Щодня, — вона намагається витерти ніс долонями — її руки абсолютно мокрі. — Я так більше не можу. Не можу-у-у! — і кашляє, і реве.

Діма робить крок і притискає її до себе. Він кладе підборіддя їй на маківку й закриває очі, щоб з них не рвалися сльози. Він не повинен зараз плакати. Він переміг — вона програла.

— Усе, зайчику, не плач. Ну? Досить, — він гладить Мілку по розпатланому вузлу, під долонею шарудить джгут косинки. Він її стягує, запускає пальці у волосся й відчуває, як пахне її шкіра. — Я теж винен.

— Ні, ти — ні, — схлипує вона. — Я наговорила тобі жахливих речей. «Мені потрібно розібратися в собі», блі-і-н, — вона знову завиває.

— Так, сідай, — Дімка саджає її на своє ліжко. — І послухай мене! Ти такого натворила! А я все проковтнув. Я просто відступив. Це теж жахливо.

Він знає, що нічого не міг зробити. Вона б його не чула, не піднімала б слухавки, відмахувалася від нього, морозилася. Але тоді в нього було б повне право її зараз викинути. А так жодних прав у нього немає.

Нарешті вона затихає. Діма розуміє, що на годиннику десята, за хисткими дверима — тиша.

— Я тобі принесу води й рушника, — каже він, щоб не вести її до ванної на очах у батьків.

— Угу, — сопе Мілка.

Дімка виходить у темний коридор. На кухні — нікого. Батіна кімната закрита, у щілині — смужка світла. Дімка миє руки, умивається. Йому потрібно прийти до тями. Він наливає воду в чашку. У них чотири чашки в горошок і дві білих із золотою облямівкою. Усі чашки б’ються, а ці, з дитинства, тримаються вже років двадцять.

Дивиться на чистий стіл з тарілкою печива посередині. Тарілка теж у горошок. Діма має, напевно, радіти, а він відчуває лише, як серце не знаходить місця в грудях, ніби не може влаштуватися в незручному ліжку людина, що мучиться безсонням.

Він повертається до кімнати. Усміхається Мілці:

— Ну ти й плакса!

Вона сміється й хрюкає в чашку забитим носом. Відставляє її на стіл і лізе до нього обніматися. Він відсторонює її, наче настирливе кошеня.

— Тобі неприємно, бо в мене соплі? — шепоче вона.

— Та ні, ти шо! Але ми не…

Вона його цілує. У неї солоні губи. Вона лізе до нього під футболку. Він відчуває її долоньку в себе на животі.

— Перестань! — він хапає її за руку. — Це зараз не в тему, правда.

— Перестань мене захищати від самої себе, — шепоче Міла. — Я хочу це робити з тобою, завжди хотіла й мала робити з тобою, — її пальчики вже в тісному просторі між його ременем і шкірою. — Я не можу більше обговорювати й обмірковувати, не можу більше себе гризти. Мені саме це зараз треба.

Вона знімає із себе футболку.

— Я тебе люблю, — каже вона, — мені з тобою добре. Можеш мене ненавидіти, не прощати, не дзвонити, але тільки завтра. А сьогодні будь зі мною, будь ласка.

Про любов він зараз точно говорити не може, і взагалі, нічого нормального в голову не лізе. Він лише знає, що за кілька секунд його пальці, язик, увесь він цілком з’єднаються з нею, а що буде після цього, він не знає.

— У мене ж батьки вдома, — шепоче він. — Мої батьки, — всміхається, притискаючи її до подушки, ліжко, звичайно, скрипить, блін. — А це зовсім інша історія.

— У нас є хвилин п’ятнадцять, — заспокоює його Міла. — Вони думають, що ми тут мнемося й соромимося.

Ти

Ти