Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Петро замовк, бо говорити йому було важко. Трохи відпочивши, він продовжив:
– Я хочу попросити тебе, Василю, і прошу тебе в ім’я Боже – не покинь мого Ярему. Ти один, і він один на цьому світі – моєї Яриночки більше немає, а на його діда надії теж немає. Невідомо, може, Станіслав уже й помер. Тому прошу тебе, подбай про Ярему. Йому всього сімнадцять років, і він життя ще не знає. Та й ти будеш не самотній на світі. Обіцяй мені, що не залишиш його, а станеш йому якщо не батьком, то хоч старшим братом! – просив Петро, намацавши руку Безрідного і щосили її стиснувши. – Мені більше нікого про це просити!
– Обіцяю, батьку! Обіцяю, що не залишу його і буду допомагати йому, чим зможу, – сказав Васько, відчуваючи, що рука старого холодніша за лід.
– Бережи тебе Господь, Василю, за твоє добре серце, – промовив Петро. – Боже, чому ж так боляче помирати? Чому ж так болить у грудях? Поклич мені попа! Швидше!
Васько побіг по священика, але той не встиг – коли він прийшов, Петро був уже мертвий.
Через три дні Петра ховали на старому кладовищі біля Микитинської Січі поруч із могилами його друзів. Ховали з великими почестями, бо Петро все своє життя присвятив Війську Запорозькому Низовому – дали залп із гармат і встановили над могилою білий прапор на знак бездоганної лицарської честі покійного.
Васько дивився, як грудки землі засипають труну, і відчував, що його охоплює безвихідь і нестерпне почуття самотності. «Петро для мене був не просто другом і товаришем – він мені батька замінив. Він єдиний, хто розумів мене, а тепер я сам на всьому білому світі. Добре, що Яреми зараз тут немає. Для нього краще не бачити цього», – думав він, залишившись у самоті біля свіжої могили і не помічаючи, що серед кам’яних хрестів стоїть іще одна людина і спостерігає за ним. Трохи постоявши, Васько, не озираючись, пішов геть.
Цим спостерігачем був Юзеф. Коли цвинтар спорожнів, він підійшов до могили Петра. Деякий час задумливо дивився на горбок землі, а потім тихо прошепотів: «Прости мене заради Христа!» – і, перехрестившись, пішов до свого коня.
Юзеф Бережний покинув Січ і вирушив до Польщі. Там він прийняв постриг у монастирі і прожив решту своїх днів, намагаючись благочестям спокутувати все те зло, яке так бездумно вчинив, яке скалічило чужі долі, зруйнувало його власне життя і коштувало життя його синам. Якою б грішною і злочинною не була людина, але Бог завжди справедливіший до грішника, який щиро покаявся, ніж людське правосуддя, і ніколи не відкидає щирого каяття, даруючи надію на прощення. На це й сподівався Юзеф, до кінця своїх днів молячись за синів, померлого Петра, а також за Ярину з Яремою.
Розділ 13Невільниця чи господиня?
Ти неначе спочатку дружила зі мною,
Але потім ворогувати вирішила зі мною,
Не зневірився я, що доля відвернулась:
Раптом ти знову ласкавою будеш зі мною?
Омар Хайям– Аязе, скажи по правді: коли ти відвезеш мене додому? – запитала Ярина одного вечора, коли Аяз прийшов до неї потеревенити. Уже восьмий день вона наполегливо вимагала відвезти її додому, але мурза постійно давав туманні обіцянки. Натомість наказав поставити для неї окремий намет, у якому часто вечеряв із нею. А ще мило базікав, перевершуючи самого себе в галантності й дотепності, влаштовував прогулянки верхи на конях, коли дізнався, що вона чудова наїзниця.
– Хіба тобі тут погано? – запитав Аяз.
– Ні, ти дуже гостинний, але я хочу додому. Там усі хвилюються! Так коли ти відвезеш мене?
Яринка жалібно дивилася на нього великими зеленими очима. Мурза зітхнув. Яскравий образ цієї українки ятрив йому душу з тих пір, як він утік із зимівника. Але Аяз змусив себе забути її, бо в його розумінні Ярина була чужою нареченою, нехай і його ворога, на яку він не мав жодних прав. А нині Ярина опинилася в його руках вільною від зобов’язань перед іншим, й Аяз вирішив залишити її собі. І весь цей час ходив навколо дівчини, не зважуючись вимагати від неї плотського кохання. Аяз і сам дивувався цій несміливості, хоча в таких справах ніколи не соромився. Зараз він також вважав, що має на це право, тому що Ярина – його власність. А ще вона йому страх як подобається.
– Ярино, я вирішив, що ти залишишся зі мною назавжди, – твердо мовив Аяз.
– Тобто як це? – дівчина аж рота від подиву відкрила. – Але чому? Навіщо?
– Ти моя куплена рабиня, – ховаючи очі, відповів Аяз.
– Якщо справа в цьому, то мої родичі повернуть тобі гроші. Вони заплатять тобі вдвічі більше того, що ти сплатив за мене, – промовила Ярина після коротких роздумів.
– Ти вважаєш мене настільки дріб’язковим і жадібним? – образився Аяз, а потім, глузливо скинувши брову, з гідністю мовив: – Та навіть якщо вони дадуть мені у сто разів більше, ніж я заплатив купцеві, то я все одно не маю наміру тебе відпускати. Чого варті всі багатства світу в порівнянні з таким скарбом, як ти?!
– Але навіщо я тобі потрібна?
Замість відповіді Аяз усміхнувся і подивився Ярині в очі так, що всередині в неї все стиснулося, а по її спині пробігли мурашки – погляд молодого мурзи горів пристрастю і бажанням. Аяз трохи почекав, а потім підсів до неї ближче, обняв за плечі, ніжно торкнувся рукою її щоки. Ярина відсторонилася, але Аяз різко пригорнув її до себе, зловив її губи і почав жадібно цілувати.
– Пусти! Пусти мене! – вириваючись, вимагала дівчина, але Аяз одним рухом поклав її на спину і швидко почав стягувати з неї одяг. Ярина викручувалася, билася в його руках, але що більше вона пручалася, то міцніше він її цілував. А коли Аяз, задерши поділ її сорочки, почав гладити її голий живіт, Яринка, зігнувшись, стукнула його чолом і влучила в ніс. Від болю мурза відпустив її. Дівчина кинулася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярино, вогнику мій», після закриття браузера.