Читати книгу - "Вогонь до вогню"

— Розумно, — зблиснув швидкими очима Кейстут і знову прихилився до стіни.

Ольгерд насмішкувато кахикнув.

— Вибач, брате, проте тобі навряд чи вдасться відбутися сьогодні одним цим словом, — сказав він. — Я просив би кожного з вас висловити свою думку про те, що діється у його найближчих сусідів і якими він бачить подальші стосунки з ними.

Замислилися князі. Кожен з них міг би розповідати про свої стосунки з сусідами не одну годину. І про свої наміри на майбутнє стільки ж. Проте відали вони, що скільки б не було тут наговорено, великий князь все одно поверне на своє. Здається, він уже зараз щось вирішив і чекав лише підтвердження своїм думкам.

Першим почав Кейстут.

— Кажеш, великий князю, аби кожен поділився, яких йому друзів або недругів обирати… — він поглянув на вузьке вікно-бійницю, ніби чекав, що звідтіля от-от має з’явитися обличчя недруга. — Щодо друзів, то тут мені казати нічого, бо серед моїх сусідів їх немає. А от недругів — скільки завгодно. І головний недруг троцької землі — тевтонський орден. І як моя дружина з ним обходиться, вам теж відомо, — він криво посміхнувся. — Б’ємося з останніх сил, і кінця-краю цьому не видно… Тевтони ті як змії багатоголові: знесеш одну — одразу десять відростає. Ще б пак — все христове воїнство за ними стоїть. Тож лізуть мошкарою, у свою католицьку віру загнати прагнуть.

— Так, брате, — згодився Ольгерд. — Святу справу ти робиш. І доки саме ти б’єшся з ними, віримо, що жодного клаптика нашої любої батьківщини тевтони не отримають.

— Спасибі за такі слова, великий княже, — відказав Кейстут, і зненацька стукнув кулаком по столу. — Ет, мені б тільки дістатися до того місця, звідкіля в тевтонів голови відростають! Життя б віддав, аби тільки навідмаш рубонути по ньому!

— Кожен з нас так би вчинив, брате, — згодився Ольгерд. — Зрештою, місце те знайти не так вже й важко. От тільки невідомо, як до нього дістатися.

Кейстут насторожено випростався.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— Пам’ятаєш, як ми десять літ тому обвели тевтонів навколо пальця? — і собі запитав Ольгерд.

Старші князі вдоволено посміхнулися, бо кожен з них приклав до цього руку. Тоді саме стояло спеко-тне і бездощове літо, болота пересохли. Тевтонський орден всією силою навалився на троцький куток Литви. А вийти з ним на відверту прю було рівнозначно самогубству, бо тоді лише кожен десятий з Кейстутової дружини був закований у панцир. Порадилися князі, і наказав Ольгерд жінкам, старим та дітям зачаїтися в найнеприступніших пущах, а литовське військо всілося на коней, нишком дісталося до тевтонських земель і пройшлося по ній з вогнем та мечем. Почувши про таке, вилетіли тоді тевтони з литовської землі і заходилися рятувати свої замки та володіння. І на друге літо литовські князі вчинили те ж саме. А на трете заходилися тевтони будувати на порубіжжі з Литвою укріплення та вали. І тепер на їхні землі не те, що Кейстутові люди, а й лисиці непоміченими не проскочать. З того часу й повелося: взимку тевтони безуспішно сунуть залізним клином на таку ж панцирну Кейстутову дружину, а влітку люди Кейстута так же без успіху беруть в облогу тевтонські порубіжні укріплення.

— Так, тевтони — то наш найдавніший ворог, — згодився Ольгерд. — Проте коли б їх не було, — при цих словах на обличчі великого князя промайнуло щось схоже на посмішку, — ми, можливо, ще й досі б не вийшли з боліт та пущ. Аби не згинути під їхніми мечами, пращури наші змушені були кувати литовські мечі, щоб захистити землю свою. Дідо наш Вітен зібрав і виставив супроти них уже не окремі ватаги, а навчене, вимуштроване військо. Батько наш Гедимин одягнув це військо в залізні панцирі, а брат наш Кейстут довів тевтонів до того, що вони вже почали забувати, де і які села та міста знаходяться на литовській землі. Тож і далі просимо тебе, княже троцький, очолювати цю прю з тевтонським орденом. А там, дасть Бог, якось знайдемо можливість обійти їхні порубіжні замки… — дещо поспіхом закічив він.

Вже кілька літ Ольгерд схилявся до думки, яку тільки-но висловив Кейстут: шлях до завершальної перемоги над тевтонами пролягає через землі ляхів. Та для цього їх треба або примучити або увійти з ними в злуку. Проте Любарт на приязнь не згодиться ніколи. З його гоноровитістю він швидше загине, аніж відмовиться від мрії про повернення під свою руку князівства Галицького.

Любарт, наче почувши думки великого князя, гордовито підвів голову, пригладив вуса, які все ще не хотіли сивіти.

— З моїм братом, троцьким князем Кейстутом, я маю цілковиту згоду, — почав він. — Питання зроду-віку стояло так: або тевтони нас, або ми тевтонів. І я висловлюю своє захоплення, брате, перед твоєю мужністю і звитяжністю. Вже два десятки років борониш ти, не шкодуючи живота свого, нашу святу землю Литовську, а себто і полоцьку, київську, волинську. І все ж маю сказати, друзі-братове, — звернувся він до всіх присутніх, — що коли збираємося стежити за діями одних лише тевтонів — то це буде нашим величезним прорахунком. Литовській державі сьогодні біда загрожує не лише від тевтонського ордену. Кожному з вас відомо, що й Галицько-Волинське князівство теж багато літ не знає спокою від ляхів та їх вірних прибічників угрів та чехів, — якусь хвилину Любарт мовчав, намагаючись стримати себе. Врешті вже спокійнішим голосом продовжив: — Гадаю, що саме сьогодні нам час об’єднатися і спільно рушити на тих наших сусідів, що наче мошкара, висмоктують всі соки з південно-західної землі князівства литовського та руського.

Схоже, Кейстутові ця пропозиція сподобалася. Він розплющив очі, підморгнув Любартові, підняв догори великого пальця.

— Отже, брати, ваша думка така, що треба йти