Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Корабель відчалив од пристані. Маріка трималася за поручні й дивилась, як порт тане вдалині.

— Гей, іди сюди, — почула вона безцеремонний оклик.

Маріка обернулася. Касій поманив її пальцем.

— Як тебе звати?

— Маріка.

— Скільки тобі років?

— Чотирнадцять.

Шкіпер схвально кивнув і продовжував допит:

— Де твої батьки?

— Я сирота.

— Добре. Мені не потрібні неприємності,— пробурмотів він і підкликав матроса. — Улаштуй її нагорі, в окремій каюті. Та щоб жодна волосина не впала з її голови.

Маріка знову із вдячністю подумала про Камо. Напевно, він добре заплатив цьому типові, якщо з нею поводяться так чемно. Який же він дбайливий і добрий!

Матрос провів її вздовж палуби і відчинив дверці.

— Розташовуйся, — сказав він.

Умеблюванням крихітної каюти були ліжко, застелене грубою сірою ковдрою, та пригвинчений до підлоги металевий столик.

— Куди ми пливемо? — запитала Маріка.

— Ми заходитимемо в різні порти, — ухильно відповів матрос.

— А острів Гроз? Ви бували там?

— Є міста й цікавіші,— мовив той і лишив її на самоті.

Кругле око ілюмінатора незмигно дивилося на нову пасажирку. Маріка присіла на краєчок ліжка. Вона згадала замок Агнеси, свою кімнату з видом на парк. Поступово думки дівчини перескочили на Гліба. Цікаво, що він думає про її зникнення? Чи згадує хоч іноді? Маріка дістала медальйон і подивилася на портрет золотоволосого юнака. Хто тепер поруч із ним? Заради кого він улаштовує вечори? Із ким виїздить на прогулянки? Хоч хто була б ця щасливиця, її володарювання не вічне. Коли-небудь він одумається і зрозуміє, хто його любить найдужче.

Маріка сховала медальйон і з вдячністю подумала про Камо, який, нічого не вимагаючи взамін, купив їй одяг, довіз до моря і посадив на корабель. Воістину, світ улаштований дивно. Близькі люди завдали їй болю, а чужі зробили стільки добра. Розмірковуючи про це, Маріка не помітила, як заснула.

Проспавши всю ніч, вона прокинулася тільки на світанку наступного дня. Море, як і раніше, штормило. Корабель так розхитувало на хвилях, що Маріка з незвички ледве не впала, підвівшись із ліжка. Дівчина виглянула в ілюмінатор і завмерла в захваті. Картина, що постала перед її очима, була насичена такими барвами, що здавалася нереальною.

Сизі та лілові хмари нависли над морем. Вони були вже не такими густими, як напередодні. Де-не-де в них зяяли діри, мовби пропалені вогнем. Сонце прикрасило рвані краї золотою облямівкою. Промені пробивалися крізь проріхи і потоками струменіли вниз. Вони падали на темну гладь води і, відбиваючись, іскрилися.

Маріці захотілося вийти на палубу, щоб відчути запах морського вітру та побачити простір в усій пишноті. Вона штовхнула двері каюти, але ті не піддались. Дівчина потягнула за ручку, потім потрясла її та переконалася, що двері замкнено ззовні.

— Гей, хто-небудь! Випустіть мене! — покликала вона, та ніхто не відгукнувся.

Вирішивши, що її замкнули помилково або для більшої безпеки, Маріка стукала в двері каюти, аж поки почула грубий голос:

— Чого треба?

— Я хочу вийти.

— Не велено.

— Що значить «не велено»? Поклич капітана.

— Ти думаєш, капітану більше робити нічого? Сиди тихо. Скоро принесуть їжу.

Важкі кроки віддалилися. Обуренню Маріки не було меж. Вона знову почала стукати в двері каблуком. Нарешті в замку крутнувся ключ. На порозі стояв матрос звірячого вигляду. Його засмагле обвітрене лице спотворював шрам через усю щоку, а руки були суціль укриті татуюванням.

— Що за гамір? — рявкнув він.

— Мені потрібен капітан, — спокійно мовила Маріка.

— А самого віце-адмірала тобі не треба? — реготнув громило. — Вважай, що я за нього.

— Хто ти? — з гідністю королеви, яка звертається до підданого, запитала дівчина.

— Я боцман. Достатньо? І запам'ятай, якщо бешкетуватимеш як попало, я тебе живо втихомирю.

— Так-то ви поводитесь із пасажирами! — обурилася Маріка.

— У нас не пасажирське судно, — відрізав громило. — Тут із тобою панькатись не будуть.

Двері знову зачинились.

Невдовзі принесли розмазану по тарілці вівсянку та кухлик ледве теплої кави. Навіть якби

їй подали делікатеси, Маріка однаково не доторкнулась би до їжі. Вона як відчувала, що не треба було сідати на цей корабель. Капітан не сподобався їй із першого погляду і на ділі виявився справжнім шахраєм. Якби Камо знав, як поводитимуться ці люди, тільки-но відпливши у відкрите море, хіба б він домовлявся з ними?

Незабаром на порозі каюти з'явився матрос і провів Маріку до капітана. Подивившись на дівчину, Касій схвально кивнув:

— Я бачу, ти не страждаєш на морську хворобу. Це добре.

— Чому мене тримають взаперті? — запитала Маріка.

Шкіпер вів далі, мовби не чув запитання:

— Ти мусиш їсти. Інакше твій рум'янець зблякне. Кому потрібно, щоб ти мала вигляд здихляти?

— Якщо мене знову замкнуть, я