Читати книгу - "Кім"

— Правда. Правду кажеш, — урочисто сказав Кім. — Наприклад, дурні кажуть як про кішку, коли жінка народжує. Я таке чув.

— Відтак, людині у твоєму становищі належить особливо пам’ятати про це, і пам’ятати з обох боків. Серед сагибів ніколи не забувати, що ти сагиб, а серед народів Гінду завжди пам’ятати… — він примовк із задумливою посмішкою.

— А хто я? Мусульманин, індуїст, джайн чи буддист? Це тугий вузол — сходу не розітнеш.

— Ти, безумовно, невіруючий і будеш за те проклятий. Так каже мій закон, або я так думаю, що він це каже. Але ти ще й мій маленький Друг Усього Світу, і я люблю тебе. Так говорить моє серце. Із вірами — як із кіньми. Мудра людина знає, що коні — це добре, з кожного можна мати свій зиск. Що ж до мене, то хоча я — добрий сунніт[113], і ненавиджу людей із Тіраху (долина між Пакистаном і Афганістаном), я вірю в те саме і щодо всіх релігій. Ясно, що коли взяти кобилу з Катхіаварських пісків, де вона народилася, і привезти її до Західної Бенгалії, то вона закульгає. Ба, навіть жеребець із Балху (а немає кращих коней, як звідти, аби ж вони не були такі плечисті) нічого не вартий у великих північних пустелях поруч зі сніговими верблюдами, яких я бачив. Тому я кажу собі у серці: віросповідання — як ті коні. Кожне добре у своїй країні.

— Але мій Лама казав зовсім інше.

— О, той старий вигадник із вигадників із Бготійялу. Серце моє трохи гнівається, Друже Усього Світу, коли я бачу, що ти так високо цінуєш чоловіка, якого так мало знаєш.

— Це правда, хаджі; але як бачу його чесноти — серце моє навертається до нього.

— А його, як я чув, до тебе. Серця — наче коні. Ідуть туди, куди їм накажуть шпори та поводи. Гукни Гуль Шер Ханові, нехай отому гнідому дужче заб’є пакіл. Нам не треба бійок на кожному привалі, а мишастого і вороного треба трохи попутати. Тепер слухай мене. Невже тобі так треба для душевного спокою бачитися з тим Ламою?

— Це частина моєї угоди, — відповів Кім. — Якщо я не бачитимуся з ним, і якщо його заберуть у мене, то я покину ту мадрісу в Наклао і, і… раз — і піду геть, і хто мене тоді знайде?

— Це правда. Ще ніколи не було лошати на слабшій мотузці, ніж ти, — кивнув Магбуб.

— Не бійся, — Кім говорив так, наче міг зникнути хоч зараз. — Мій Лама сказав, що він прийде до мене в мадрісу.

— Жебрак із чашею серед молодих саги…

— Та які вони сагиби! — пирхнувши, урвав його Кім. — У багатьох із них очі посиніли й нігті почорніли від крові низьких каст[114]. Сини мехтарані[115] і родичі бган гі [підмітальника].

Не варто перераховувати увесь родовід тих бідолах, досить сказати, що Кім висловив свою думку чітко і без гарячки, жуючи шматок цукрової тростини.

— Друже Усього Світу, — сказав Магбуб, передаючи хлопчикові люльку, щоб той її прочистив, — я зустрічав багато чоловіків, жінок, хлопчиків і чимало сагибів. Ніколи в житті я ще не бачив такого чортеняти, як ти.

— І чого б це чортеня? Я завжди кажу тобі правду…

— Можливо, якраз у тому й причина, бо цей світ небезпечний для чесних людей, — Магбуб Алі важко підвівся із землі, затягнув пояс і підійшов до коней.

— Або продаю тобі правду…

У Кімовому тоні було щось таке, що Магбуб зупинився і повернувся:

— Що за нова чортівня?

— Вісім анн, і я скажу, — відповів, посміхаючись, Кім, — це стосується твого спокою.

— От шайтан! — Магбуб дав гроші.

— А пам’ятаєш ту маленьку справу зі злодіями у темряві, там, в Амбалі?

— Раз вони зазіхали на моє життя, то я не зовсім забув. А що?

— Пам’ятаєш караван-сарай у Кашмірі?

— Я тобі зараз вуха намну, сагибе.

— Не варто, патане. Тільки отой другий факір, якому сагиби відбили тяму, був той чоловік, який обшукував твої торби в Лагорі. Я бачив його обличчя, коли вони тягли його до поїзда. Це той самий.

— Чому ти не сказав раніше?

— О, він піде у в’язницю, і стане безпечним на декілька років. Кожного разу треба казати стільки, скільки треба наразі. Крім того, я тоді не потребував грошей на солодощі.

— Аллах Керім [боже милостивий]! — вигукнув Магбуб Алі. — А мою голову ти не продаси коли-небудь за кілька цукерок, як тобі такого забандюжиться?

* * *

Кім буде пам’ятати до самої смерті цю довгу, неквапну мандрівку з Амбали до Сімли через Калку й Піджорські сади. Несподіваний паводок на річці Гагр забрав одного з коней (звісно ж найціннішого) і ледве не потопив Кіма серед танцюючих каменюк. Далі по дорозі урядовий слон сполохав коней, а що вони добряче від’їлися попасом перед тим — знадобилося півтора дні, щоб їх усіх позбирати докупи. Потім вони зустріли Сикандар Хана, який спускався з кількома недопроданими шкапинами — рештками свого табуна — і Магбубові, чий найменший ніготь тямив у конях більше, ніж Сикандар Хан з усім своїм табором, заманулося купити двох норовистіших, і для цього знадобилося вісім годин ретельної дипломатії та несказанна кількість тютюну. Але все це був чистий захват: вигиниста дорога, яка то піднімалася, то спускалася, то летіла ген між високими кручами; світанковий рум’янець на далеких снігах; розлогі кактуси, один понад одним на кам’янистих схилах; голоси тисячі каналів; балаканина мавп; урочисті гімалайські кедри, що здіймалися один над іншим; краєвид Рівнин, який розгортався далеко внизу; безперервне гудіння ріжків візників і дика гонитва коней, коли тонга[116] викочувала із закруту дороги; моління на привалах (Магбуб ревно справляв сухе омовіння і ревів молитви, коли не поспішав); вечірні бесіди у місцях ночівель, коли верблюди та бики врочисто ремиґали разом, а незворушні погоничі переповідали новини Шляху, — усе це надихало Кімове серце співати у грудях.

— Але, коли спів і танці закінчаться, — сказав Магбуб Алі, — прийде полковник-сагиб і буде вже не так солодко.

— Прекрасний край, щонайпрекрасніший край цей Гінд, а країна П’яти Річок — найпрекрасніша з них усіх, — наполовину виспівував Кім, — сюди я повернусь, якщо Магбуб Алі чи полковник здіймуть на мене руку або ногу. А як я вже втечу, то хто мене знайде? Поглянь, хаджі, це он там місто Сімла? Аллах, яке місто!

— Брат мого батька, і він був