Читати книгу - "Андріївський узвіз"

Батькові ця ідея здається дурницею. Вигадкою тих, хто, замість тягнути лямку, хоче стрибати по життю. Знімати вершки й ні за що не платити.

Покликання, каже батько, покликання? Я тебе вже півгодини кличу! А тобі як позакладало!

Студент каже, що він не чув.

Ні не чув, каже батько, а тільки робив вигляд.

Студент стоїть на своєму й чекає, що мати заступиться за нього. Але вона насипає всім їжу і за розмовою не стежить. Сьогодні на сніданок котлета з картоплею. Мати щодня прокидається під шосту, розпалює колонку і стає мити посуд. Його за день набирається стільки, що під вечір, забивши раковину, він ще й звиває собі кубла по всій кухні. Після роботи у матері немає на посуд сил. Повечерявши навстоячки, вона валиться під телевізор. А перед сном вона відчиняє вікно й палить, часто по кілька разів. Коли студент був маленьким, вона вставала ще раніше, так, щоб о шостій вже бути на базарі. Там вона двічі на тиждень за будь-якої погоди купувала сир у знайомої бабці.

Покликання, підсумовує батько, це маскування для невдах і ледацюг.

Мабуть, у них вчора знову була сварка. Раніше призвідницею чвар була студентова сестра. Зведена сестра. У них спільна мати, але різні батьки. В дитинстві їм казали, що її рідний батько був героєм війни. Мама чекала на нього, щоб розписатися, але коли була остання битва, вража куля поцілила у його юне серце. Але колись з криків на кухні діти дізналися, що справжній батько сестри — зовсім не фронтовик, а лисий режисер якогось місцевого театру. Сестра припинила називати студентового батька "папою" і заявила, що міняє прізвище. Але де зараз той режисер, і які у нього паспортні дані, цього їй ніхто не міг сказати. Батько студента, взагалі, міг його вигадати, через ревнощі, Коли він побачив маму, то закохався з першого погляду, одружився в свої двадцять років і вдочерив її дитину, хоча його батьки і погрожували, що вони його проклянуть.

Тепер, коли батьки сваряться, мати дорікає татові, що це він випхав дочку з хати. Створив їй такі умови, що вона пішла за першого, хто їй трапився. Аби не жити під одним дахом із вітчимом. А батько на це каже, що в неї завжди була своя, хай і прохідна, кімната. В той час, як вони ділили кімнату із сином, який спав у них за ширмою. Тепер сестра зі своїм чоловіком живуть у гуртожитку, де їм виділили кімнату.

Студент робить вигляд, що поспішає на пару, а насправді, як тільки батьки гупають дверима, вмикає магнітофон і підбирає акорди до пісень. Він пише й власні пісні. Починав він із того, що вибравши вірш котрогось зі своїх улюблених поетів, довго ходив по кімнаті з гітарою, поки не витискав з неї мелодію. На сьогоднішній день в його доробку три десятка таких пісень, серед них — дві балади на сонети Шекспіра. А в перспективі він хоче покласти на музику весь сонетарій. Але з цим проектом доведеться почекати, поки він не засвоїть більше акордів.

Є у нього й пісні на власні вірші. Його першим твором була пісня протесту про лабіринт, який люди видовбали у вапні. У приспіві герой закликає всіх тікати разом з ним, але при цьому не забувати про мільйони смертей. Ясна річ, що ця пісня була розрахована на вузьке коло перевірених друзів. Колись він був спробував понести її в люди, у найглибшу станцію метро, де була чудова акустика. Але він не встиг дійти до волелюбного приспіва, як його зупинив міліціонер. На цій станції у них був пункт охорони порядку. Міліціонер примусив студента дихнути і, не унюхавши сивухи, відпустив. Але сказав, щоб студент так ніколи більше не робив.

Побачу тебе тут ще, попередив міліціонер, заберу гітару.

Не чужа студентові й любовна лірика. Одна з його пісень присвячена дівчині, очі якої нагадують дві галактики, які, немов паперові кораблики, назавжди зникли за звивом річки, назва якої — Життя. Прообразом дівчини була його однокласниця, з якою він вже не бачився рік.

На другому курсі він зустрічався з одногрупницею. Вона жила не у гуртожитку, а в квартирі, яку знімала неподалік від університету. її батько був царем і богом в своєму обласному центрі. Кожного разу, коли вони після занять опинялися в квартирі, студент накидався на одногрупницю. Вона питала, що він робить. Він казав, що хоче допомогти їй скинути одяг. Вона казала, що їй буде холодно. Він казав, що зігріє її. Вона казала, що спершу треба поїсти, й заходилася швидко варити борщ. Невже, питав він її, тобі зовсім не хочеться? Вона казала, що хочеться, але не так, як він думає. Не так, питав він, а як? А так, казала вона, щоб без рук. Він питав, чому. Тому, казала вона, що це може перетворитися на спорт. Хоча студент і подобався їй, вона ще більше любила чистоту і лад. Де б вона не опинялася, на вікнах зразу ж з’являлися фіранки, на поличках — кастрюльки, в шухлядах — наперсток і голки, а в печі — маковик.

Без рук, казав студент, так без рук. I весь час, що вона товклася біля плити, притискався до неї то ротом, то тулубом. Вона за це ображалася на нього. А він — на неї. Настільки, що колись, не дочекавшися борщу, вискочив з її квартири і навіть не озирнувся. Коли ж на вулиці він ніби випадково зупинився під її вікном, щоби застібнути пальто, згори ніхто його не покликав.

Тоді саме був кінець грудня. Студентові не було з ким зустрічати Новий рік. Його товариш, якому теж не було де йти, запропонував: от у нас є півдня, давай купимо бухла, щось до нього,