Читати книгу - "Ключ від Королівства"

Я набрала повітря, щоб закричати на повні груди. У цю мить камінь під моїми підошвами раптом вирішив, що він дуже довго був частиною старих сходів.

Хрясь!

Падаючи, я вхопилася однією рукою за край стіни. Піді мною загуркотіло, знизу піднялася стовпом пилюка, оповила мене не гірше, ніж густий туман…

Якби я навчилася літати!

Я спробувала підтягтися на одній руці. Ноги мої зашкребли по каменю, шукаючи опертя.

Начебто намацали крихітний виступ… Я обіперлася підошвами, всім тілом притиснулася до чорної стіни…

Пальці зісковзнули. Я полетіла вниз.

* * *

Ніколи в житті не ламала кісток — отаке щастя. Були розтягнення й удари, переломів — ніколи.

Я лежала на купі каміння, яке недавно було сходами. Наді мною яснів клапоть неба в рамці закопчених кам’яних зубців. Нічого собі я летіла! Як там мій хребет?!

Так, руки начебто слухаються. А ноги?!

Я підвела голову. Глянула на свої ноги в чорних від кіптяви чоботях. Права у відповідь на моє зусилля ледве-ледве ворухнула стопою, наче заспокоюючи мене: тихо, Ліно, все гаразд…

Ліва лежала, якось дивно вивернувшись. Я придивилася… у мене потемніло в очах.

Це не просто перелом. Це перелом, як кажуть лікарі, зі зміщенням. Може, взагалі відкритий. Ма-мо…

Спокійно. Тільки не панікувати. Ніхто мені не допоможе — принц і Ельвіра навіть не знають, де я. А здогадаються — не наважаться ввійти до замку. А коли наважаться, не знайдуть дороги. А якщо і знайшли б — чим вони мені допоможуть? Ну чим?

Нога набрякала, починала пульсувати. Це поки що я не відчуваю болю. А що буде за кілька хвилин?

Страх заважав думати. Страх не давав ворухнутися. Я, як муха, завмерла на краю паніки, ще мить — і впаду в яму, з якої нема вороття. Мене чекає довга, болісна смерть…

І чому туманна бабища не вбила мене відразу?

Навіщо я взагалі погодилася на безглузду пропозицію безглуздого Оберона? Як він міг затягти дитину у світ, де нема гарантії на щасливий кінець? Як він смів так ризикувати мною?

Оберон!

«Кістки тобі зрощувати рано…»

Саме час.

«Візьми посох і уяви, що в тебе німіють долоні…»

Посох застряг між камінням набалдашником униз. А якщо смарагдово-рубінова куля розкололася від удару?

Ні. Цього не може бути. Це посох Оберона, сам король дав його мені, а отже, посох мене не зрадить.

Я щосили напружилася. Відштовхнулася від каменя здоровою ногою. Зсунулася на сантиметр (уламки каміння, розвертаючись, впивалися в спину). Потягнулася до палиці…

Ще трохи!

Зламана нога смикнулася від болю — віддало відразу по всьому тілу. Здавалося, тріщить кожна кісточка. Кожен нерв просить пощади.

Ну!

Я рвонулася до палиці. Біль став нестерпним, пальці стиснулися на знайомому держаку. Я потягнула…

Посох не піддавався. Міцно застряг у щілині.

— Зло не має влади! Зло не ма…

Скрипнуло, ніби залізом об скло. Посох опинився біля мене, набалдашник палахкотів зеленим і червоним.

Підвівшись на лікті, я розвернула набалдашник до місця перелому. Долоні одразу ж заніміли. Біль востаннє пробрав тіло і зник. Ось що відчував сурмач, мій перший у житті пацієнт. Ось чому так проясніло його обличчя…

Кілька хвилин я відпочивала, лежачи на спині. Зло не має влади. Мені не боляче і вже майже не страшно. Я маг дороги. Я виберуся.

От лише треба пригадати, як виглядають кістки. Не ті, що у м’ясників на прилавку. А ті, що в підручнику з біології — ми ж вивчали скелет… У руці їх дві — ліктьова й променева. А в нозі?! Де тут гомілка, де стегно, де колінна чашечка?

Використовуючи набалдашник, як ножик, я розрізала шкіряну штанину. Те, що я під нею побачила, було синє, опухле, з уламками кістки, що стирчала з-під розідраної шкіри…

Я знову мало не позбулася залишків мужності.

Бідолашні лікарі. Вони все це вивчають. Вони все це лікують. У них нема палиці. А в мене є. Зрештою, хай зростається абияк, тільки б міцно, тільки б я могла ходити. Невже не впораюся?

Відсапавшись, я зручніше влаштувалася серед каміння, закусила губу, міцно стиснула посох і взялася до справи.

* * *

— Де ти була?! Ми вже думали… Ми думали… Ми не знали, що й думати!

Добігав полудень. Я вийшла із замку, сильно шкутильгаючи, спираючись на посох, як на костур. Ельвіра кинулася мені назустріч, збираючись одночасно цілувати й шмагати по щоках. Щоправда, зустрівшись зі мною поглядом, принцеса пригасила запал і заговорила тихіше:

— Ліно… Що з тобою?

— Там море, — я вказала на південний захід. — Не дуже далеко. Якщо по прямій, то взагалі рукою подати.

— Ти була на башті?

Спокійно й сухо, як і годилося бойовому магу, я розповіла принцу й Ельвірі про все, що зі мною трапилося. Обидва довго мовчали. Під їхніми приголомшеними поглядами я відчувала, як росту, росту, майже впираюся маківкою в небо…

— Я там кролика запік, — сказав принц пошепки. — Піди-но поїж… га?

Розділ двадцять другий

Поєдинок

Я навчилася ловити посохом рибу!

Так рибалити було значно цікавіше, ніж вудкою. Якби мене попросили когось навчити, я, мабуть, марно добирала б слова, розмахувала руками й нервувалася, як Гарольд, бо учень такий тупий. Отак підводиш… Відчуваєш — риба? Не відчуваєш? Але це ж дуже просто! Опускаєш у воду уявну петлю, хап — за зябра… Що, не зрозуміло, як це — «хап»? То спробуй!

Думки про Гарольда і взагалі про Королівство уже не були такими болісними. Мені приємно було пригадати, як ми разом билися й відпочивали. Як ми базікали, погойдуючись поряд у сідлах… І часом бракувало навіть хвилинки, щоб перекинутись словечком, бо треба збивати сосунів-розвідників…

І як Гарольд сказав: «Ліночко, ти справжній друг». Тоді мені було приємно, та я не надавала його словам особливого значення.

А зараз усе частіше думала: що він мав на увазі?

Принц і Ельвіра добровільно підрядилися куховарити. І принц, між іншим, був у цьому вельми корисним — він умів те, за що я ніколи б не взялася. Наприклад, білував кролячі тушки. А я навіть дивитися на це не могла.

Ельвіра почувалася ліпше — відтоді як ми припинили їсти гриби та ягоди, її шлунок явно зміцнів. Я крокувала бадьоро, хоча й накульгувала: нога все ще погано розгиналася й трохи боліла. Я намагалася не звертати на неї уваги: наберуся досвіду і зрощу кістки трохи краще. А може, саме минеться.

Місця, якими ми тепер ішли, виявилися не такими щедрими на чудовиськ. Якось я прикінчила гігантську