Читати книгу - "Зло не має влади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Спілі, — дівчинка складав ягоди в кошик. — Це не звичайна горобина, а королівська. Хлопчиська до мертвої королеви йти бояться. Кажуть, вона прихильна лише до дівчат. А цим здоровулям — як пройти лісом? Вони й вулицю перебігти бояться!
Вона обернулась до мене й простягла пригорщу ягід:
— Візьми, пане… чи ти пані?
— Дякую… А хто вона, мертва королева?
— Як хто? — дівчинка насупила чоло. — Королева. Мертва. Дружина короля.
— А король теж умер?
— Ні. Він вивів своє Королівство з нашої країни… Королівство пішло. А країна залишилася.
— Як… скажи мені, як звали цього короля?!
— Ніхто не пам’ятає, — дівчинка спритно наповнювала кошик. — Відьма сказала слово забуття. Ніхто не пам’ятає, як його звали.
Дотягуючись до верхніх ягід, вона стала на надгробок босими ногами.
— Я не боюся мертвої королеви. Її вирізьбив мій батько. Він багато чого вирізьбив, одних надгробних пам’ятників — купу! Гарна, правда?
Я механічно вкинула до рота одну з подарованих ягідок. Вона здалася такою терпкою — язик у трубочку згорнувся.
— Королева дуже давно вмерла. Мене ще на світі не було. Що вона мені зробить? — жуючи та облизуючи пальці, дівчисько зіскочило на траву. — А ти, пані, хто ти така?
Я нахилилася й підняла Зшивач. Поцілувала клинок, забруднений землею і глиною.
— Я маг дороги, Улейко.
Вона завмерла, начебто її підстрелили. Сірі очі покруглішали, щоки почервоніли, забруднені горобиновим соком губи розкрилися:
— У тебе такий меч, як у королеви!
Вона дивилася на Зшивач у моїх руках.
* * *
Місто розрослося, кілька разів вихлюпнулося за стіни, й передмістя сягали тепер узлісся. Я крокувала тією самою дорогою, якою колись виступала в похід разом із Королівством, а поряд на білому крилатому коні їхав Оберон. Дівчинка Улейка дозволила вивести її з лісу — хоча незрозуміло, хто кого проводжав, я ж зовсім не знала дороги, а вона сновигала майже невидимими стежинками, наче в голові мала точний покажчик. Дорогою вона теревенила без угаву — її батько виліпив статую мера, найзнаменитішої людини в місті, а ще на останньому ярмарку в юрбу кидали монетки бажань, Улейці дісталася одна, вона побажала великий шматок шоколаду, але батько подарував їй лише цукор на паличці. Звідтоді як звідси пішло Королівство, казки стали нуднішими й монетки бажань майже не працюють…
Я слухала її впіввуха: всередині стукотів величезний секундомір. Я не знала, скільки часу минуло в Королівстві, можливо, все вже втрачено, боротися пізно — але Зшивач вів мене по червоній нитці, як пес по сліду, й мені іншого не лишалось, як продовжувати гонитву.
Нарешті ми прийшли до Улейчиної домівки; скульптор був на місці, на радість мені та досаду Улейки. Кошик у руках дівчиська виявився речовим доказом, а батько був налаштований рішуче:
— Ти ходила в ліс?! — загрубілою долонею він зірвав стебло кропиви, що росла в кутку двору.
Улейка позадкувала:
— Я недалечко, тільки на узліссі…
— Брешеш! Ти була біля мертвої королеви! Я говорив, що за таке відшмагаю?!
— «Відшмагаю, відшмагаю», — Улейка відступала й далі. — Ти скульптор, тобі аби тільки сікти!
— Жартуєш, еге? А ти знаєш, що в лісі з’явилися розбійники?
— Зі мною був маг дороги! — знайшла виправдання Улейка.
— Хто?!
Я вийшла з-за стулки воріт. Скульптор, літній уже чоловік з вузькими плечима й непропорційно великими кистями рук, втупився спершу в мій меч, а потім уже в мене.
— Я маг дороги, — голос мій звучав хрипко, — й дуже поспішаю. Мені треба поставити вам одне запитання.
— Цей меч…
— Так. Ви різьбили пам’ятник мертвій королеві?
— Я, — він стис губи.
— Вона… вона була похована з цим мечем?
— Ні, — він дивився мені у вічі. — Я ніколи не бачив цього клинка… раніше.
Він прокашлявся й продовжив:
— Король побажав, щоб кам’яна королева тримала в руках меч. Він намалював мені ескіз. Я виліпив меч спершу з глини, а потім викарбував у камені. Мене, пам’ятаю, вразило, що клинок із діркою… Пані, магів дороги більше нема в нашому світі. Королівство пішло… залишилися тільки старі казки, — промовляючи це, він механічно обривав листя з кропив’яного стебла, наче ворожив.
— Залишився ще дехто. Жінка, яка належала Королівству, але не захотіла піти з вашого світу. Ви її знаєте?
— Една, — скульптор спохмурнів. — Вона відьма.
— Мені треба її бачити. Де вона живе?
Улейка тихцем прослизнула вздовж стіни, викладеної з колод, раденька, що про неї забули. Шаснула в дім. Тихенько ляснула двері.
— Вона відьма. Поробити може на лихе. Вона може…
— Я не маю хвилини в запасі, перебила я. — Мушу побачити її якомога швидше.
— Вона живе в межах міста, за другою стіною, на Торговельному тракті. Його ще називають Парадом Королівства. У неї великий двоповерховий будинок із бляшаним драконом на даху.
— Дякую, — я повернулася, щоб іти, але забарилась. — Ви знали короля?
— Так.
— Як ви його звали?
— Я звертався до нього «Ваша величносте»,-суворо відповів скульптор. — Більше нічого не пам’ятаю.
* * *
Я не впізнавала цього будинку, навіть коли підійшла впритул. Але запах — запах змусив мене насторожитися.
Звичайно, є величезна різниця між тим, як пахне місто вдень і вночі. Але різниця все-таки менша, ніж між запахом цього міста — і, наприклад, луки чи річки. Або запахом Королівства; я стояла на людній і курній вулиці, у яку вливалися, мов річкові притоки, темні завулки. Гуркотіло залізо — працювала кузня. Котилися вози, крокували купці й робітники. На мене поглядали хто з цікавістю, хто з побоюванням. Декотрі перешіптувалися.
На стежці перед будинком відьми росла трава — тут ніхто давно не ходив. На даху ловив вітер бляшаний дракон. Паркан був кам’яний, невисокий, через нього легко й зручно перелазити…
Отут-то я й згадала цей дім.
Жінка сиділа біля каміна. Шила дракона з ганчірок. «Хто тебе послав? Хто тебе підіслав?!»
Ось, виявляється, куди мене закинуло того, першого разу, коли я вчилася самостійно ходити між світами. От із ким мені довелось зустрітись. Якби ж знаття…
Але під час тієї, першої зустрічі зі мною не було Зшивача.
Я вихопила меч з ремінної петлі на боці. Продовжуючи мій рух, клинок рвонувся вперед і вгору, висмикнув мене на виворіт, як рибалка витягає карася з води. Я побачила червону нитку у вушку голки; нитка тяглася в дім.
Хвіртка відчинилася без рипіння.
* * *
Одні виворітні нитки тут були обірвані, як нерівні китиці на скатертині, інші збилися в джгути, схожі на дреди. Ніде раніше я не бачила стільки потворних петель і затягнутих вузлів; вони провисали й натягалися, пульсували, рвались. Я пробиралася немов крізь величезне павутиння, гидливо відводила від обличчя розкошлані відростки. Крізь туге божевільне
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зло не має влади», після закриття браузера.