Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Про приналежність Мойсея до єгипетської «крові» свідчать історичні факти, передусім форма організації єгипетського суспільства. У своєму підручнику «Стародавня історія східних народів» (1918) Леся Українка так писала про цю форму: «Що ж до давнього строю громадського в Єгипті, то певне він був спочатку патріархальний, як і у всіх країнах (як напр., було у первісних арійців), а потім перейшов у стрій монархічний. Відколи Єгипет з’являється в історії, він завжди є країною монархічною»[456]. Леся Українка також зазначала, що єгипетська монархія, успішно проіснувавши біля 4—5 тис. років, уславилася тим, що перший єгипетський цар збудував тут великий Лабіринт[457]. Потрапивши у своєрідний символічний лабіринт єгипетсько-єврейської історії, Фройд був вражений аристократичною душею єгиптянина Мойсея, його благородством людини королівської крові, завдяки якій той не приховує даного єгипетському народу Вищою волею знання і щиро передає його чужому єврейському народу, коли він починає самоусвідомлюватися в лоні єгипетської імперії. Тому Фройд, пізнаючи благородство Мойсея, відчуває подібну до нього духовну місію, коли він, єврей, ставши автором психоаналізу, повертає у науковій теорії це знання європейському світу. Як відомо, він вважав, що Америці психоаналіз пасує, як ворону біла сорочка, виявляючи імперські амбіції, несумісні з національним монотеїзмом. На тій, що у Фройда, аристократичній психологіці повертав М. Гоголь себе Росії, шукаючи спасіння для її переродженої, перверсивної душі: основою цих чоловічих психологік була невичерпна ніжна любов до матері та спрага батьківського духовного захисту.

Однією з головних у романтизмі, як відомо, була проблема героя і вітчизни (масової свідомості), що аналітично осмислювалася на реалістичній стадії. Поема Франка «Мойсей», виразивши співвідношення індивідуальної та масової свідомості, пропонує українську модель розв’язання цієї едіпової ситуації всупереч російській імперській.

Образ народу в ній на початку виходу з колоніальної неволі нагадує фройдівський образ первісної орди, а тому з’являється як несвідоме «кочовисько ледаче». Усвідомленням мети наділений лише Мойсей. На довгому шляху до обітованої землі народ зневірився, не слухає «батька» Мойсея і молоде покоління, яке представляють «сини» Авірон і Датан. Осміюючи пророчі слова Мойсея, що кличуть у невідоме майбутнє, молоді проводирі закликають народ до «матеріальної свідомості»: жити просто, годувати кіз, кувати коней і т. п. Реалістичні слова «молодих» цілком зрозумілі для народу, на відміну від романтичних закликів Мойсея. Усвідомлюючи заклики Вищої волі, творчих сил «самого Єгови», Мойсей передчуває страшне майбутнє, яке чекає народ, коли той відмовиться від Богом вказаного шляху. Тому він пророче попереджає: «Бережіться, а то Він до вас / Заговорить по свому, / Заговорить страшніше сто раз, / Як в пустині рик грому»[458]. Мойсей звертається передусім до мужчин, називаючи їхні амбівалентні вчинки (коли спочатку вони пішли за ним, а потім відмовляються від цього) подібними до несвідомого жіноцтва[459]. Тобто він звертається до їх духовної мужності, непохитного Над-Я. Але молоді Авірон і Датан підбурюють народ на батьковбивство. «Рад я знать, чия перша рука / Підійметься на мене…»[460], — передчуваючи свою смерть від непокірних «синів», Мойсей звертається до «дітей безумних», нагадує сюжет казки, яка виражає не інфантилізацію народу, а глибоку мудрість його душі. Мойсей повертає народу казку, витлумачуючи її, тобто стаючи аналітиком цієї втраченої народної мудрості.

Казка символічно оповідає про едіпову ситуацію, пов’язану з праотцем: дерева обирають собі короля, символічний ряд дерев вказує на «проводирів», які не можуть вести народ (вродлива пальма, дуб-самолюб, тужлива береза, рожа, що всьому світові гожа). Лише високий і непоказний кедр втілює справжнього провідника, адже погоджується пожертвувати своїм індивідуалізмом, тобто вчинити згідно з логікою філософського мазохізму, що й передбачає саможертовність через саморозп’яття: «Щоб росли ви все краще, а я / Буду гинуть на шляху»[461]. Мойсей пояснює, що дерева також означають народи, і так, як непоказного кедра обрано королем, обрано між народами вбогий єврейський народ, який між премудрими не є мудрим, у війні — «не войовник», у батьківщині своїй — «гість і всесвітній кочовник». Але Бог віддав йому «свій скарб» як допомогу, свої заповіти, наче «хліб на дорогу», одягнув його у «плащ своєї любові», давши йому духовну силу мужності, з якою він повинен іти до своєї держави. Тому відхилення від Богом вказаного шляху подібне гидкій смерті: «Будеш ти, мов розчавлений черв, / Що здихає на шляху»[462]. Авірон починає в’їдливо насміхатися над «батьком» Мойсеєм, закликаючи народ замінити монотеїзм, тобто «бога» Єгову, на язичницький політеїзм: на нових богів — Ваалу й Астарту, бога багатства, влади і богиню похоті. І. Франко не випадково називає цих богів, адже саме тоді у Європі був пік сексуальної революції. Один із її співців польський модерніст С. Пшибишевський у маніфестуючому творі — «Заупокійній мессі» — проголошував священним, великим твір, в якому згустилася стать[463], пророкуючи пришестя Астарти: «…із розверзнутого неба, я бачу, виростає тіло апокаліптичної жони, широкими змієподібними лініями спрямовується воно на мене, обнімає мене; я вириваюсь, я задихаюсь, я корчуся на землі, кровава піна виступає у мене на губах —

Астарта!

Вона приймає свою жертву.

Вона розпусний палач, який насолоджується найжахливішими муками, —…

вона, що створила жінку із жил чоловіка і в злочинній хіті кинула її на нього, —

вона, що сильніша від природи, адже вона вводить в обман

наймогутніші інстинкти і заплямовує їх лице кровозмішувальною спермою, —

Астарта, Сатана — ти!..»[464]

У поемі Франка едіповий конфлікт має вказати на те, як поведе себе український народ з «батьком» Мойсеєм. Як відомо, Фройд підкреслював, що євреї, зневірившись, вбили Мойсея, щоб згодом реставрувати у національній пам’яті батьковбивство як страшний злочин і утверджувати символічне батьківство, прийнявши монотеїзм. Франко веде мову про осміяння Мойсея: молодий деструктивний «син» Авірон буквально піднімає пророка на глум, а Датан проголошує зрадником, але, попри те, що Мойсей виголошує страшне пророцтво, народ не піднімає на нього руку. У Франка Мойсей залишається сам — без свого народу, а народ обезглавлюється, стає несвідомим свого шляху. Залишившись наодинці з собою, Мойсей (Франко) здійснює символічний акт самопізнання, що нагадує фройдівський психоаналіз. Він виявляє, що Мойсей сам зневірився, сам вагається, йому здається, що його тотальне, могутнє бажання вести народ — «виплід сорому й болю»[465], тобто що воно пов’язане з його маніакальною пристрастю: «Те бажання — се був той огонь / І була тота сила, / Що для мене Єгови наказ