Читати книгу - "Хотин"

Поступово випите брало своє, і за столом перейшли до звичайних тем. Шляхтичі заговорили про полювання, зброю і панянок. За козаків забули, і коли хтось знову заговорив на цю тему, йому не відповіли.

Зранку четвертого вересня осінь перший раз заявила про себе: під ранок на траві з'явилася легка паморозь. Вона, мов вапном, укрила пагорби перед сходом сонця і дихнула холодом в обличчя козакам, які, за давньою звичкою, спали просто неба. Все ж, коли сонячні промені торкнулися землі, тепло світила миттю розтопило паморозь, показавши, що осінь ще не зовсім у своїх правах. На козаках поверх звичних каптанів різних кольорів з'явилися теплі жупани з відкинутими назад рукавами, на срібних гапликах. Із возів діставали теплі кожухи й підкладали на вигорілу від сонця траву.

Микита встав із ведмежої шкури, що була йому постіллю, і потягнувся. Свіжий ранішній вітерець приємно холодив. Він підійшов до бочки і вмився крижаною водою. Подумав, що треба підголити оселедець, але поки не став цього робити. На окопах перегукувалися вартові. Вмившись, Микита попрямував до кабиці. Дехто ще хропів на возах і під ними, але значна частина запорожців була вже на ногах. Козаки вставали разом із сонцем.

Біля кабиці сидів уже Горбоніс і козак на ім'я Півторакожуха, що його прозвали так за високий зріст і кремезну статуру. Мовчки пахкали люльками. Микита привітався і сів поряд. Ранковий холод чомусь зіпсував настрій.

— Ще й Богу не молились, а вже смалите, як чорти у пеклі, — сказав він без злості.

— Козацька люлька — добра думка, — відповів Півторакожуха.

– І що, в біса, надумали?

— Ще нічого.

— Гей, малий, рухайся швидше. Он у Джереловському курені вже снідають, а в тебе ще куліш не готовий, — Микита прикрикнув на молодика, що бігцем подався за дровами.

— Та не галасуй, Микито, діставай люльку. А то щось ти лихий зранку, — мовив Максим.

— Я завжди такий.

Микита наклав люльку.

— Як гадаєте, товариші, ушкварять нам нині турки?

— Ушкварять, чому б не вшкварити, — Півторакожуха говорив так, ніби це його зовсім не турбувало.

— Учора бачив кулі гарматні — як гарбузи! Цілі рови за ними в землі. Цікаво, які ж тоді гармати мають бути? Я таких і не бачив, — мовив Горбоніс.

— Напевно, шарфмиця[30]. Таку гармату чотири пари волів тягнуть, — відповів Микита.

Через кілька хвилин покликали до страви. Козаки витягнули ложки й підсунулися до казана. Їли мовчки. Чубаті голови схилилися над казаном і зачерпували величезними ложками гарячий куліш.

Підійшов Андрій з Яцьком. З того дня, як Кульбаба витягнув малого з печери перед лицем наглої смерті, Яцько не відставав від Кульбаби, запопадливо очікуючи на будь-яке розпорядження «батька». За ними човгав Сипаха, ведучи за руку зарослого сивого діда з кобзою. На мить усі перестали їсти. Микита посунувся, даючи місце прибулим. Усі, окрім Яцька, сіли до казана.

— Сідай, малий, не полошися, — сказав Андрій. — Ти вже справний козак, дарма що років не достає.

Хлопець похапцем сів, дістаючи з-за халяви чобота ложку.

— Щось я цього козарлюгу в ділі не бачив, — мовив незадоволено Півторакожуха.

— Побачиш, Хведоре, — відповів Андрій. — А з тих, що бачили, лише я й залишився. Решта вже не жиють. Сплять понад Прутом.

Півторакожуха зітхнув. Андрій згадав, що у тій пригоді він утратив брата.

— Вибач, — мовив винувато.

— Пусте…

Усі незрозуміло позирали на Сипаху. Старий, немов неабиякому панові, ладнав місце сліпому. Дбайливо постелив на землю кожух, допоміг сісти, обережно поклав поряд полотняну торбу з пожитками кобзаря. Козаки завжди поважали сліпих співців, проте поведінка Сипахи все ж дивувала.

— Батьку Сипахо, — з напускною турботою мовив Андрій, — я Яцька пошлю до курінного, у нього в наметі ліжко похідне…

— Цить, ґалаґане! Попадеш мені колись під гарячу руку за свого язика… Привітали б краще Божого чоловіка.

Андрій, не розгубившись, простягнув сліпцеві ложку.

— Добридень, чоловіче, поснідай із нами чим Бог послав, просимо.

Кобзар намацав простягнуту ложку.

— Дякую, дітки, ох дякую, — голос його був на диво чистий та сильний. У цьому голосі відчувався неабиякий хист пісняра.

Кілька разів дзенькнувши ложкою, сліпий набрав кулешу, що парував з невеликого казана. По таких казанах розкидали страву з велетенського, курінного. Подув та почав жувати беззубим ротом.

— Ох, добрий… — мовив сумно. — Двадцять три роки козацького кулешу не їв… двадцять три роки!

Андрій здивовано помітив в очах Сипахи сльози.

— Та ти їж, Отецьку, наїдайся… Ой лихо, що з тобою зробили! — голос Сипахи тремтів. — Побратим се мій, дітки, Стецько Пузир. Двадцять три роки по неволях агарянських мучивсь. Тільки що здибав. Господи Боже милий! Іду, а він суне назустріч… За рубцем на щоці признав. Ох, горенько. Як дуб, був хлопака, куди мені!

Кобзар мовчки їв. Його невидющі ями, там, де колись були очі, дивилися перед собою. Закам'яніле воскове обличчя під довгими пасмами сивого волосся не виказувало жодних емоцій. Козаки вражено поглядали то на нього, то на Сипаху.

— Який я тепер Пузир, Трохиме! — обізвався нарешті сліпий. — А пам'ятаєш колись… Е, що там!.. Тепер лише шкіра та кістки. Ще й так, дякувати Богові, у Кафі кобзу справили добрі люди, трохи годує.

— То ви аж у Кафі були, діду? Як же сюди дістались?

– І тут добрі люди помогли… прохав турка за собою взяти, щоби дома померти, не на чужині. Посадовив на гарбу… І що його вже той онбаша лаяв! Гей-гей! Не скинув, добра душа, серед степу… сухарі давав… Загинув він учора, а то я б не прийшов. Полюбив сердяга, як я співаю.

Сипаха не стримався.

– Їж, братику, не тривож душу. Тепер ти вдома, це головне, — він похапцем стер непрохану сльозу. Всі почали їсти. Мовчки сьорбали, обдумуючи почуте. Незабаром у казані заблищало дно. Всі, окрім кобзаря та Яцька, дістали люльки. Старий із малим продовжували сніданок. Неподалік від них, довкола двох десятків казанів снідала решта Переяславського куреня. Через півгодини вони всі мали змінити сторожу на окопах: половина куреня стерегла турецького нападу. Кашовари вже починали варити вдруге.

— Ой, добрий, друзі-товариші, куліш! — нарешті відсунувся від казана кобзар. — Хочете вірте, хочете ні, а не раз у неволі мені він снився. І братко. І тетеря… та так, що прокинусь і ще смак чую. То воно не баланда бусурманська, слізьми омита. Страва воїнів! Святого Христа оборонців. Єй же єй, скілько таких ще там залишилося! — Пузир махнув рукою за Дністер, помилково вказуючи на Туреччину. — Братчики мої