Читати книгу - "Мідний король"

Місцеві мешканці переважно не вміли читати, але грамотам уклонялись. Інколи сипали крихти на землю перед стовпами — це буцім приносить талан й оберігає. У наказах обіцяно люту смерть крадіям, браконьєрам, убивцям і фальшивомонетникам, а люди всміхалися, дивлячись на райдужне сяяння, і подовгу стояли, милуючись барвами. Розвіяр дивувався.

В околицях містечка під назвою Злива звіруїна взяли за браконьєрство. Лукс никав у кущах, а Розвіяр ішов дорогою, думаючи про своє, придивляючись до міста попереду, в долині. Задумавшись, присів відпочити на камінь, почув тупіт і ворушню, поспішив на допомогу; виявилося, четверо вартівників (у повнім складі вся міська варта) накинули на Лукса аркани й скрутили, хоч той і не думав опиратись. На землі валялася, розметавши короткі крила, убита кормуха: товста смачна птиця.

— Далеко забрався, звіруїне, — сказав начальник варти. І не дожидаючи відповіді, повернувся до своїх. — Вибирайте найвищу гілляку, ці тварюки живучі… Он та гілка ніби годиться.

Один вартівник дбайливо підібрав із землі кормуху, другий дістав мотузку, третій поліз на дерево. Розвіяр із подивом зрозумів, що Лукса збираються повісити просто тут — без питань і без суду.

— Гей, — сказав він начальнику варти.

Зброї і досі не було. Вештаючись по дорогах і бездоріжжю, Розвіяр обшарпався, пропилів, заріс рідкою юнацькою бородою і вигляд мав жалюгідний. Але коли він сказав «гей», начальник варти повернув голову.

Вони скинулись очима. Набагато пізніше Розвіяр зрозумів: у ті дні він копіював володареві звички, як переписувачі копіюють літери й рядки. Зітнувшись із ним поглядом, вартівник не став відмахуватися від придорожнього бродяги з зухвалькуватою манерою. Він вислухав Розвіяра, і ці кілька слів урятували Луксові життя.

Звіруїна забрали до Зливи й замкнули в тамтешній в’язниці — залізному барилі без вікон, наполовину вкопаному в землю. Розвіяр знайшов найбільшу корчму, замовив коновку бульйону й узявся розповідати «Повчальне казання про людей, звірів та інших тварей». Навколо потроху зібралась юрба; Розвіяр розповів, як ситуха зажадала стати криламою, і загадав від слухачів заплати. Йому зібрали в чиюсь шапку жменю монеток. Розвіяр розповів, як дочка лісоруба вирішила вийти заміж. Натовп став густішим, Розвіяр пообіцяв, що більше не скаже ні слова, поки не дістане п’ять імператорських реалів.

Над ним сміялись, його лаяли. Забравши зароблене, він вийшов із корчми і попрямував до іншої, навпроти. Там узяв собі кварту кип’ятку й узявся розповідати «Історію звіруїнів».

Злива була маленьким, глухим, сонним містечком. Зібрати за ніч п’ять реалів виявилося річчю неможливою. Наближався світанок, і Розвіяр уже снував наперед програшні плани визволення Лукса силоміць, аж коли один крамар, молодий, але дуже товстий, сором’язливо попросив його розповісти ще раз про корабель жінок. Розвіяр згадав Східну темницю, камінні стіни, підлогу, вкриту мохом, струмочок, що вирвався зі стіни, і сопіння наглядача Роджі.

— Жили собі дві жінки, перша була дружина шевця, друга — дружина крамаря, що торгував пухом. Шевцева дружина була вірна своєму подружжю, і навіть у думках не чинила перелюбу ні з ким. Крамарева дружина любила спати на м’яких перинах, смачно їсти й утішати свою хіть. Одного разу…

Крамар шкодував грошей. Але Розвіяр пообіцяв розповісти щось особливе; три останні реали, три жовті кружальця, упали йому в долоню один за одним, у той час як Розвіяр переказував одну за одною пригоди фаворитки.

Крамар не знав, що ця книга заборонена в Імперії. Гадки не мав, з якого тексту розповідач вириває, наче клапті, описи любовних утіх.

— Вибравшись із басейну, вона обтерла стегна духмяною олією, накинула на плечі шовкову сіть і так, під звуки струн, зустріла коханого…

Коли Розвіяр був молодший, його зовсім не переймали розлогі сцени зваблення. Тепер він читав їх заново, віддалено розуміючи, чому сопів Роджі й за що платить крамар, але сам лишався байдужим. Його не хвилювали ні «шовкова шкіра на внутрішній поверхні стегон», ані «таємні кучері», навіщось «змащені олією». Коли він думав про жінок, йому уявлялись не голі груди, не Джаль і не Крилама: йому ввижалось маяння міста Мірте на видноколі, золоті шпилі й бірюзові арки, білі мости й далека музика.

— І він увійшов у неї владно, так що вона застогнала й відкинула голову, і волосся її занурилось у басейн…

Уранці Розвіяр став перед начальником міської варти й заплатив п’ять реалів за звільнення Лукса. Вартівник довго рахував гроші, дивився то на монети, то на прибульця, тупо супився, не розуміючи, як можна за ніч зібрати таку суму. Хотів припустити якесь паскудство, уже навіть осміхнувся, але, зітнувшись із Розвіяром очима, утримався і тим зберіг собі життя.

— Та й смердить у цій їхній в’язниці, — сказав Лукс замість вітання. — У мене навіть апетит пропав.

Вони мовчки вийшли за місто — за так звану стіну, хистку і де-де цегляну, а подекуди й плетену з лози.

— Сідай, — сказав Лукс.

Розвіяр заліз йому на спину, ухопився за плечі, і Лукс полетів по курній дорозі, у дикому гоні закидаючи вбік задні лапи, залишаючи змазані, широко розкидані сліди. Він гнав по рівнині так, що в обох свистів у вухах вітер, і кричав на льоту, і Розвіяр вторував йому охриплим за ніч голосом:

— А-а-а-а-а!

Вони гнали, злившись в одну чотириногу істоту, що святкує новий день життя.

* * *

— У твого брата були дружини?

Вони все-таки вбили кормуху, упевнившись, що довкола немає варти, засмажили птаха на вогнищі і з’їли разом із м’якими кістками.

— Ні. — Лукс скуйовдив розчепіреними пальцями шерсть на боці. — У нього була одна наречена. Вона мені зовсім не подобалась. Я думав, може, він хоч іншу візьме, яку я захочу.

Розвіяр потер кінчик носа:

— Я не розумію, як це. Дві дружини на двох.

— Це тільки так кажуть, що на двох, — Лукс зітхнув. — З моїм-бо братиком, із Танцюрою, я не дістав би нічого. У вершника право першої ночі.

Розвіяр ліг на спину. Йому ні з сього ні з того згадалася Джаль: а що було б, якби вона погодилася тікати з ним із замку? А нічого доброго. Спіймали б обох.

— А що сталось із його нареченою, коли його… коли він загинув?

— Вийшла за іншого, — байдужно відповів Лукс.

— Вона його кохала?

— Звідки я знаю? — Лукс, здається, трохи образився.

Закінчувався день. Вечір був холодніший за вчорашній, а той був холодніший за позавчорашній: наближалася осінь, а за нею зима.

— Я знав одне дівчисько, — помовчавши, почав Лукс. — Із нашого клану. По-моєму,